2 (2)

Я прикусила язик, щоб не спитати, чого б то раптом Дем’янові знадобилась нянька на якомусь благодійному заході.

І так зрозуміло, навіщо! Бо він погано орієнтується у нашому «високому товаристві», не знає, що робити, ще ляпне якусь дурню, а дідові потім розгрібати.

Натомість посміхнулась.

– Я б з задоволенням приєдналась до Дем’яна і склала йому компанію… якщо, звісно, моя присутність там допустима. Ми не отримали запрошення.

Мама закрутилась на місці і невдоволено зиркнула на мене. Вона явно прийняла ці слова за особисту образу.

Ну, правильно. Бо я й хотіла натякнути, що такі поважні люди, як Платон та Поліна Лісовські, в очі бачити не хочуть моїх батьків. А бабуся зараз за кордоном… Можливо, дядька Кирила і покликали, я поняття не мала, в яких він стосунках з Лісовськими.

Зате з моїми матусею та татусем – в паршивих. З чого б то, з чого б то… Ах так! Дядькові дуже не подобається, коли хтось намагається вирішити свої проблеми за допомогою дітей, точніше, шляхом видавання тих дітей заміж за бозна-кого.

– Пара мого внука може потрапити туди ж, куди і внук, – Остап Семенович знизав плечима. – Тож, якщо ви підете вдвох… Не бачу жодних проблем.

– Це було б чудово, – одразу ж защебетала моя мама. – Олександра сама веде свій благодійний проект, тож їй, напевне. Дуже цікаво побувати на такому заході, поспілкуватись з такими людьми… І провести більше часу з Дем’яном, ясна річ. 

– Благодійний проект? – вигнув брови Княженко-старший. – А який саме?

– О, це перша проба пера, – мама хитнула головою, – дівчинка тренується, але згодом…

– Я б волів почути Олександру, – кашлянув Остап Семенович.

– Це стосується вторинної переробки, – якомога скромніше озвалась я, кусаючи язик, аби не почати розповідати про проект занадто багато.

Потенційні інвестори – це, звісно, дуже добре, але не можна показати батькам, що моя справа мені настільки важлива

По-перше, вони не терплять конкуренції.

По-друге, стежитимуть дуже уважно, аби я не змогла ізолювати все від них і врятувати те, чим так загорілась.

Отже, треба зробити все можливе, аби не залишатися у них на гачку.

– Можливо, – посміхнулась мама, – ви з Лісовськими могли б… Знайти спільну мову, так, Сашенько? Здається, у них щось подібне…

– Наскільки мені відомо, пані Поліна воліє вкладати кошти в розвиток медицини, – знизала плечима я, – і зустріч саме стосовно цього, хіба ні?

– Проте, – це чи не вперше Марк подав голос, – Платон Лісовський дуже зацікавлений питаннями відновлювальної енергетики. Можливо, і вторинна переробка йому була б цікава, зокрема, щось можна було б і у виробництві відобразити. То що, Дем’яне? Візьмеш дівчину з собою?

Ідея Марка була дуже цікавою, і я вдячно зиркнула на нього. Добре, що принаймні хтось тут поставився до мене серйозно.

На відміну від моїх батьків.

– Не бачу в цьому проблеми, – знизав плечима Дем’ян. – Так, підемо разом. Там, напевне, якийсь черговий дресс-код? То принаймні буде не соромно за свою супутницю.

Він демонстративно поклав руку мені на коліно. Я б сіпнулась, відштовхнула його – треба ж тримати себе в межах пристойності, ну що за поведінка, мов з дикого лісу, – але під виразним поглядом матері зобразила усмішку.

– Так, у Саші чудовий смак, вона підбере ідеальну сукню, і ваш одяг пасуватиме одне до одного, – провуркотіла мама.

– Власне, – Дем’ян знизав плечима, – я буду в тому ж, що й сьогодні. Напевне. Я не надто люблю ці всі… Лахи.

Марк виразно кашлянув.

– Дем’ян має на увазі, що він ще не зовсім орієнтується, куди що правильно вдягати, – переклав він слова племінника на зрозумілу моїм батькам мову. – Хоч і старається вписатись в своє нове оточення.

– О, так, – мама усміхнулась, – розумію, розумію… Дружина нашого старшого сина, Мирона, дівчина проста, вона теж не знає, що й де доречно… але ж у Дем’яна правильна кров. Він швидко зорієнтується.

– Правильна кров? – вигнув брови Остап. – Я вірю у мізки, а не у гени, бо інакше не розумію, як у мене вродився такий син. Але онук – хороший, – він зиркнув на Дем’яна, – чи то весь в мене, чи то в матір його, хтозна. В будь-якому випадку, за його таланти радше треба дякувати вітчимові, що його виховав, аніж моєму, прости господи, синочку. А ви, Ірино, говорите так, ніби ми в позаминулому сторіччі.

– Та я просто…

– Не те ляпнули. Я розумію, – кивнув Остап. – Однак правда, Дем’яне, тобі треба б дібрати інший гардероб. Я можу попросити Марину тебе супроводити.

– Не треба, – хитнув головою Дем’ян. – Завтра мені допоможе все підібрати Алекс. Правда ж?