Розділ другий

Олександра

Мені знадобилось чимало зусиль, щоб після нашого поцілунку не дати Дем’янові по пиці. Причому планувала я геть не ляпас.

Нащо витрачати сили? Можна одразу кулаком!

– Не смій мене більше цілувати без дозволу, – прошипіла я, відсторонившись.

– Обов’язково наступного разу попрошу про розписку, – кивнув він. – Бо як же ж я міг… прекрасна принцеса образиться, чи не так?

– Ну-ну. Продовжуй говорити так, ніби тобі це не потрібно, а я одна тут про щось тебе просила, благала, на колінах стояла.

– Я можу знайти іншу помічницю. Таку, яка не огризатиметься.

– Ну, так, звісно, можеш. Але ж я тобі подобаюсь, – знизала плечима я. – І ти дуже хочеш мені помститись. Саме тому обрав мене, чи не так? Запропонував це все.

– Вважай, що я за старим знайомством, – скривився Дем’ян. – Але вже починаю жалкувати. В тебе занадто гострий язик.

– Об зуби наточила. Цілуватимешся – і твій такий самий буде, бо я підкоригую його форму, – я демонстративно поклацала зубами.

Дем’ян закотив очі.

– От тому я і обрав тебе. З тобою не нудно, – заявив він. – Та й ми з тобою знайомі ніби… Гаразд, ходімо. А то щось ми дуже довго дивимось на туї, аби чого не запідозрили…

Не знаю, як його дід, а мої батьки будуть тільки раді тому, що ми тут стирчимо з півгодини. Можливо, вони думають, що я зараз зваблюю Княженка.

Думаю, що погроза відкусити язик – це поганеньке зваблення, але вважатимемо, що це був милий флірт.

На більше Дем’ян все одно не заслуговує.

– Сподіваюсь, на нас не чекає вівтар, на якому нас принесуть в жертву сімейному бізнесу просто зараз, – пробуркотіла я, коли хлопець обійняв мене за талію та повів до будинку.

Гостей уже встигли запросити за стіл, тож ми прийшли саме вчасно. Я планувала зайняти місце поруч з батьками, але де там. Поруч з мамою вже сидів Остап Семенович, уважно переглядаючи якісь папери.

– Я думав, – мій тато явно стушувався, – ми спочатку пообідаємо, та й взагалі, ця зустріч – більш дружня, аніж ділова…

– Валентине, я не в тому віці, аби з кимось дружити, – відрізав Остап Семенович. – Марку, глянь-но на сьомий пункт. Особливо мене цікавлять сім-три і сім-чотири-два, – очевидно, то він називав підпункти. – О, наша молодь вже повернулась… Сідайте.

Він розпоряджався у нас вдома, мов господар, і щось мені здавалось, що Княженко так поводився зовсім не завжди. Можливо, саме мої батьки викликали в нього бажання прореагувати досить… Гостро.

Що ж, прекрасно його розумію.

У мене теж око сіпається.

Я зайняла місце з самого краю столу, бо сидіти поміж Дем’яном та Марком не хотілось зовсім. Навпроти опинився мій батько, і, судячи з поглядів, які він кидав на мене, тато все чудово знав про покладену на мої тендітні плечі мамою місію і підтримував свою дружину.

Хто б сумнівався.

Я зробила вигляд, що не помічаю нічого, і ласкаво запропонувала Дем’янові:

– Може, салат? Наш сімейний, фірмовий. Мама дуже пишається цим рецептом, тут так цікаво обсмажена курка…

Мама задоволено посміхнулась. На її думку, поводилась я правильно.

Дем’ян зазирнув у тарілку і сказав:

– Я так розумію, салат настільки шикарний, що шеф-кухар одного відомого ресторану спеціально позичив у вас рецепт? Ми тут нещодавно просто доставку замовляли, там щось схоже. І курка… В спеціальному соусі.

– Деякі рецепти мають властивість повторюватись, – защебетала моя мама, – але ви пригощайтесь, пригощайтесь… Що за ресторан?..

Взагалі-то вона прекрасно знала, про який заклад мова, бо сьогоднішній стіл ми, звісно, замовили, а не готували самотужки. Мама взагалі готувати не вміла, зовсім.

У мене з кулінарною майстерністю було не настільки погано, але не те щоб я любила процес… І точно не стала б возитись з якоюсь там куркою у специфічному соусі, нема у мене на те часу.

Тож про фірмову страву я наговорила, сподіваючись, що Княженки були в тому ресторані, і мамі доведеться викручуватись, аби виправдати мою брехню «для загального блага».

Вона, здається, навіть не помітила підступ. Лише спостерігала за тим, як я сама накладаю Дем’янові зелень у тарілку, і приговорювала, як саме вона це готувала.

– До речі, про ресторани! Завтра, – раптом промовив Остап Семенович, відриваючись від паперів, – благодійний захід у Лісовських… Платон – мій давній знайомий та діловий партнер, запрошував… На жаль, я відлітаю за кордон на важливу зустріч з інвестором, а у Марка не виходить за особистими обставинами. Проте ж треба когось з нашої родини. Було б непогано, аби Дем’ян сходив, проте відпускати його самого я б не ризикнув. Можливо, ви підете разом? – він виразно зиркнув на мене.

Я прикусила язик, щоб не спитати, чого б то раптом Дем’янові знадобилась нянька на якомусь благодійному заході.

І так зрозуміло, навіщо! Бо він погано орієнтується у нашому «високому товаристві», не знає, що робити, ще ляпне якусь дурню, а дідові потім розгрібати.