8 (4)

У мене всередині все захололо. Що?..

— Це наклеп, — видихнула я. — Я нікого не наводила…

— Навела-навела. Я тут просто виконавець, — заторохкотів Білл. — Вона Стенові магічні ключі дала! Я так зміг обійти сигналку, яку на двері повішали! 

Я знала, що Даяна і Георг використали якесь захисне закляття, проте поняття не мала, про що саме мова. Звісно, я не давала жодних ключів Стенові. Однак Георг може запросто в це повірити… Це було зрозуміло вже з того, як він озирнувся до мене, і в погляді спалахнули тисячі запитань.

— Він тебе знає, — промовив чоловік. 

— Я… Ні… Так… Я нікому нічого не давала! — випалила я поспіхом. — Я не зрадниця!

Погляд Георга став підозріливішим. Я зрозуміла, що мій вигук міг вартувати мені його довіри, і позадкувала. Тоді, з зусиллям проковтнувши клубок в горлі, прошепотіла: 

— Я ж жила на вулиці. Так, я знаю Біллі, ми стикалися раніше. І Стена знаю, бо він вимагав з мене гроші, аби відчепитись. Але я не збиралась нічого йому давати, Георгу! І звісно ж, я не зраджувала вас з Даяною! Хіба я виглядаю настільки… Дурною? 

— Всі так говорять, — сіпнувся Білл. — Ні, Нат! Я не дам мене одного втопити! Неправильно навела? То розплачуйся, як слід, зі мною на дно підеш! Треба було затримувати його на подовше! 

Мені захотілось провалитись крізь землю. Цей вечір був таким хорошим! Аж доки ми не дісталися сюди. 

— Георгу, я нікого не наводила, — прошепотіла я. 

Він нарешті поволі кивнув, однак в його очах я не побачила віри в мої слова.

— Наталі, — Георг міцніше притиснув Біллі до стіни, — підіймайся нагору, зачекай там на мене. Я зайду, і поговоримо. А поки розберусь з тим, що він тут наробив. Хай ще розповість, хто такий Стен і що йому треба від моєї пекарні.

Я хотіла залишитися, проте під суворим поглядом Георга не знайшла сил для суперечки. Білл зараз такого про мене наговорить… Та ясно, що Георг не хоче слухати, як ми перебиватимемо одне одного, намагаючись виправдатись. Йому хочеться подивитись на ситуацію спокійно, щоб я ні на що не впливала. 

Святі стихії! 

Я піднялась до своєї кімнати, скинула пальто і сіла на ліжко. Було страшно і душно, так, ніби хтось стискав мої груди, стягував мотузками. Я захлиналась жахом, він пронизував мене зсередини. За що це все!.. 

Стен все-таки знайшов спосіб підставити, покарати за те, що не скорилась. А я, дурепа, не попередила Георга. Мусила ж.

Але він мені повірить? Адже так? Після всього того, що було, після нашого поцілунку, після того, як він дивився на мене так, ніби я — його єдина, дарма, що цього не може бути, і що я лише намріяла собі, напевне… 

Зовні почувся цокіт копит. Я визирнула та побачила карету поліції. Георг все-таки когось викликав для проведення перевірки? Та вони й не шукатимуть. Почують про те, що тут є я, і миттю звинуватять у всьому, що трапилось… 

Те, чим я є, прийде до мене. Марія-Терезія була права. Я намагалась сховатись від усього світу в пекарні Георга, однак це було неможливо. Я — вуличне дівчисько, якому ніхто ніколи не повірить. Стен говорив, що від них мені не сховатись, і був абсолютно правим. 

Це останній вечір, доки я тут. За кілька хвилин до мене підніметься поліція та потягне до відділку. Там я назавжди зникну за високими стінами. Георг, ясна річ, мене не захищатиме, нащо йому це робити? В нього вдосталь власних проблем. Та й в будь-якому випадку, я винна. Я мусила сказати про Стена. Це через мене все сталось… 

Серце стиснулось від страху. Я навіть подумала, може, здатися? Залишитися, і нехай зачиняють мене у в’язниці хоч навічно, коли вже я на те заслужила. Принаймні, дах над головою буде і готуватимуть. 

Порив дуже швидко змінився страхом. Я бачила, що траплялось з вуличними дівчатами, коли вони потрапляли до рук поліції. Нічого доброго. Отже… 

Вони вже зайшли до будинку. Вийти я не можу. Тоді треба тікати!

Недовго думаючи, я відчинила вікно і вистрибнула на підвіконня. Було високо, проте можна було дістатися вузькою балкою до ринви. А по ній вже з’їхати донизу. 

Паморочилось в голові, образа хвилями підкочувала до горла. Мені неймовірно хотілось зостатися. Однак я не могла. Страх гнав вперед, і я знала, що він цілком виправданий. 

Кілька кроків вперед. Обхопити руками крижаний, палючий метал. Тоді донизу…

Уже опинившись на землі, я зрозуміла, що навіть не взяла з собою пальто. Однак це не мало значення. Я звикла до холоду. Сукня — це вже більше, ніж дрантя, яке було у мене раніше. 

Я повернулась спиною до пекарні і кинулась геть у темряву, туди, де на мене чекало жорстоке, страшне, жахливе минуле. Те, від чого я так втікала, але втекти не змогла. 

Всередині востаннє спалахнув вогник суму за Георгом. Ми зблизились… Однак, спалахнувши востаннє, згас. Скоро він про мене навіть не згадає. Я лише вуличне дівчисько, що мало потрапити до рук поліції. Не більше…