8 (2)

Запитувати, звідки Георг дізнався, чи вони там, чи ні, я не стала. Ми переплели пальці, він зняв з нас закляття, що мало приховувати від сторонніх очей, підвів до дверей і постукав дерев’яним молоточком, що висів тут на мотузці.

Відчинили нам швидко, буквально за кілька секунд. На поріг визирнула літня жінка з яструбиним поглядом. Вона зміряла поглядом спочатку мене, потім Георга, і посторонилась.

— Проходьте. Сьогодні ви отримаєте відповіді на всі питання, які бажаєте задати. Навіть якщо ви про це самі не здогадуєтесь.

Чомусь від цього передбачення повіяло небезпекою. Я чекала, що Георг спитає, куди поділись ті, кого ми переслідували, але він, здається, не збирався так легко нас видавати.

— Про які ж питання ми не здогадуємось? — засміявся він, стискаючи мою долоню. — Хотілось би почути.

— Не боїшся гратися з відьмою, хлопче? — вигнула брови жінка. — Мене звати Марія-Терезія, хоч ви й не спитали. І я займаюсь гаданням. Погадати вам?

— Погадайте, — кивнув Георг.

— Тільки карти навряд чи розкажуть тобі, хлопче, куди пішли ті, хто заходив сюди до вас, — розсміялась Марія-Терезія. — І я не розкажу. Тож, якщо сподіваєшся вгнатися за ними, лише дарма витрачаєш час.

У мене все всередині захололо. вона знає такі подробиці про нас?! Проте Георг і бровою не повів.

— Не знаю, про кого йде мова, — знизав плечима він. — Сюди справді заходила якась пара, однак нащо нам знати, для чого вони сюди зазирали? Ми лише подумали, що тут може бути щось цікаве, ось і підійшли…

— Он як… Гаразд. Сідайте.

В самісінькому центрі тісної захаращеної кімнатки стояв стіл. Марія-Терезія сіла на табурет, ми зайняли диванчик навпроти. Вона перекинула чорну з сивими прядками косу через плече і провела долонею в повітрі. За пальцями потягнулась хмарка чорного диму.

— Цікаво, — промурмотіла жінка, — цікаво… Скільки таємниць. Хто б міг подумати, така пара. Загадкова, таємнича… Вам судилося бути разом. Ви обрані одне для одного ще багато років тому, скільки б вам не намагались завадити.

Я ледь стримала хихотіння. Я? Обрана для альсорійського аристократа? Що за дурниця.

— Ти, хлопче, — провадила гадалка, малюючи в повітрі дивні знаки, — перестати бути тим, ким ти є, але не можна втекти від власної долі, і вона знов тебе наздожене. Скільки б ти не зрікався відповідальності, вона знов впаде на твої плечі, і ти змушений будеш її прийняти. Краще здайся одразу і зніми маску, доки не стало занадто погано.

Георг напружився. Я побачила, як впивається він пальцями у сидіння дивана, і подумала, що Марія-Терезія зачепила якусь дуже болючу для нього тему.

— Проте не бійся, — всміхнулась жінка, — це нічого тебе не позбавить. Окрім ілюзії свободи, звісно.

— Загальні фрази, — гмикнув Георг, — дуже зручно прилаштовувати до будь-чийого життя.

— Недовірливий, так? Що ж, це твоя справа, вірити у те, що я кажу, або ні. Мені є кому гадати… Наприклад, цій милій особі. Ти теж хочеш подивитись у майбутнє?

Я знизала плечима.

— Не знаю. А воно в мене є.

— У всіх воно є, — гадалка спочатку всміхнулась, а тоді різко спохмурніла. — Є, як і минуле, моя люба, скільки б ти не робила вигляд, що це не так…

Марія-Терезія вгляділась в моє обличчя і прошепотіла лиховісним голосом:

— Минуле прийде по тебе, дівчинко.

— Що? — невпевнено перепитала я. — Що це означає?

— Минуле прийде. Ти від нього не сховаєшся, — її голос тисячами дзвонів відлунював у мене в голові. — Як би швидко ти не бігла. Сьогодні колесо прокрутиться востаннє. Те, чим ти є, прийде до тебе. Зроби ковток… Наблизь свою долю!

Вона підсунула до мене високий келих. Від нього пахло невідомим зіллям. Я, не розуміючи, нащо це роблю, простягнула руку, торкнулась фігурної ніжки келиха, стиснула її, піднесла напій до своїх вуст, однак не встигла відпити, бо Георг перехопив мою руку.

— Що там? — спитав він похмуро у Марії-Терезії. — Як ми можемо бути впевненими, що це не якась отрута?

— Ви не можете бути впевненими, — розсміялась жінка. — Ви можете лише довіритись.

Довіра? Я поставила кубок на стіл та подивилась Марії-Терезії просто в очі.

— Ви нічого не знаєте про мене, — прямо сказала я, — а я не знаю нічого про вас. У мене нема жодних причин довіряти вам і пити… Невідомо що. Не знаю, які ви таємниці хотіли відкрити мені та чи справді збиралися скоїти щось лихе, але я не бажаю перевіряти.

З цими словами я підвелась та вийшла на вулицю, гучно ляснувши дверима.

Серце гучно калатало в грудях. Я вийшла під сніг і просто вдивлялась в нічне небо, шукаючи там спокою. Минуле! Довіра!..

Теплі долоні Георга лягли мені на плечі.

— Не слухай, — прошепотів він. — Ця жінка говорить загальними фразами. Скоріше за все, просто шарлатанка. І ти не зобов’язана їй довіряти.

Я озирнулась.

— Може, в неї і є дар, — видихнула я, піддавшись пориву, — але якщо і існує хтось, кому я готова довіритись, то це лише тобі, Георгу…