8 (1)

Наталі

Вельможі потрохи розходилися. Я з сумом спостерігала за тим, як завершається зимовий бал, і відчувала дивне бажання потанцювати ще раз. Мене тягнуло у самісінький центр цієї зали, хотілось схопити Георга за руку і потягнути його за собою, так, ніби ми мали на те право. Центр у цій залі не займають з того моменту, як зникла — загинула, будемо дивитись правді в очі, — леді Селена.

Та звідки мені взагалі про це знати! Я ж зроду-віку тут не бувала! Те, що ноги пам’ятають, як танцювати вальс, означає, що чомусь мене навчали, однак явно не тому, як бути принцесою.

— Наталі, — Георг обережно торкнувся мого ліктя та погладив крізь цупку тканину, а я відчула, як тілом розповсюджується хвиля тремтіння. Хотілось пірнути в його обійми. — Ходімо?

— Гаразд, — всміхнулась я. — Я так розумію, ми нічого не забираємо?.. А Даяна?..

— Вона трішки затримається. Я хотів запропонувати тобі трішки прогулятися.

— Прогулятися?

— Так, — кивнув Георг. — Вдвох.

Серце зайшлося у грудях, забилось так швидко, що мало не вискочило назовні. Я подумки звеліла собі заспокоїтись, сказала, що, радше за все, це геть нічого не означає, але де там. Всі мої думки кружляли довкола Георга.

— Так, звісно, — кивнула я. — З задоволенням складу тобі компанію.

Він запропонував мені руку, і ми рушили палацовими коридорами, пробираючись до виходу. Щоб не заблукати, влаштувались за спиною якоїсь невідомої пари. Я бачила цього чоловіка поруч зі знайомим мені вже генералом Бельтезе. Зараз вельможа тримав за руку юну красиву дівчину, і вона поруч з ним здавалась абсолютно щасливою, мало не цвірінькала від щастя.

На вулиці стало холодніше, аніж коли ми їхали, однак Георг огорнув нас хвилею теплих чарів, і я швидко розслабилася. Було слизько, проте це виявилось приводом ще міцніше чіплятися за мого супутника, і я не сперечалась.

— Куди ми підемо? — спитала я пошепки.

— Бачиш пару? — Георг кивнув на тих самих закоханих, за якими ми прямували до виходу. — Вони, здається, налаштовані на романтичний лад. Можемо слідувати за ними, а там побачимо, куди це нас приведе.

Я примружилась.

— Ми за ними стежимо? — пошепки спитала я.

— Та ні…

— Георгу, — похмуро промовила я, — ми за ними стежимо. Я можу прикидатись, що нічого не помічаю, але вони точно не прикидатимуться, що не бачать двох підозрілих кухарів з балу, які плетуться за ними, зображаючи парочку.

— Чому це одразу зображаючи!.. — обурився він. — Я щиро хочу з тобою прогулятися.

— Мені лестить думка, що ти суміщаєш приємне з корисним, а не лишив Даяну через якісь важливі справи, — насупилась я, — проте це не означає, що треба забувати про здоровий глузд. Давай, застосовуй маскувальні чари. Я не ображусь.

Георг розсміявся і все-таки щось промурмотів собі під ніс. Довкола нас вихором закрутилась магія. Я побачила, як піднявся злегка сніг, закружляв довкола моїх ніг, а потім осів назад. Тільки тепер наші ноги не залишали слідів, а йти стало не настільки слизько. Я не знала, чи ми невидимі, чи, можливо, просто не привертатимемо до себе увагу, але з жалем подивилась на лікоть Георга. Тепер доведеться відпускати.

— Обережно, тут слизько, — попередив чоловік. — Тримайся краще за мене.

— Але закляття… — я затнулась. — Робить все ще більш слизькішим, дякую, що попередив, — я вхопилась за його руку, вирішивши, що розповідати про те, що мені абсолютно нормально йти, не буду. Нехай так.

Нарешті ми зрушили з місця. Довкола підіймала вихори снігу зима, однак я не відчувала холоду. Мені хотілось танцювати, знов, тим паче, тепер, коли ніхто не бачить.

Георг теж не надто дивився в спину пари, що віддалялась від нас. ми намагались тримати їх темп, проте чоловік нахилився до мене і спитав:

— Як ти хочеш цього року відзначати зимові свята?

— Не те щоб в мене був досвід їх відзначання… З дитинства нічого не пам’ятаю. Єдине, хотіла б, щоб було тепло, — розсміялась я.

— Це я тобі гарантую…

Він задивився на мене, і ми мало не втратили тих, за ким крокували. Я ледь встигла помітити, як промайнула пістрява сукня жінки у дверному отворі, а тоді ми лишились на вулиці одні.

— Туди, — потягнула я Георга за руку. — Ти сьогодні неуважний.

— Бо мої думки про тебе, — трішки винувато зітхнув він.

— Отже, треба змінювати їх напрямок, — фиркнула я.

Ми спинились біля високого будинку. Всередину вело двоє дверей. Одні, розташовані трішки збоку, вели до сходів. Саме так можна було піднятись на горішні поверхи, де розташовувались квартири місцевих жителів. Другі ж двері — то двері до крамниці. Чи салону? Над ними висіла яскрава, прикрашена міріадами дрібних зірочок вивіска. “Знайди свою долю”, сповіщав напис на ній, і я відчула, як тілом розноситься тремтіння…

З яких би причин ми не опинилися тут, я підсвідомо відчувала, що за дверима очікує щось особливе.

— Зачекаємо тут? — спитала я, дивлячись на двері.