7 (4)

Коли ми спинились, Нат стривожено вдивилась в моє обличчя.

— Все гаразд? — спитала вона. — Ти дуже зблід, Георгу.

— Так, все гаразд, — я струснув головою. — Згадав просто один бал…

— Хороший чи поганий?

— Щось середнє, — усміхнувся я. — В будь-якому випадку, це вже не має значення. Той бал давно в минулому, минуло понад десять років.

— Нелегко бути аристократом, так?

— Так. Танцювати треба лише з бажаною дівчиною, або тоді вже краще біля плити та печі.

— Ну, ти все ще можеш втекти від мене до лимонних кексів.

— Насправді, думаю, я б навіть улюбленим лимонним кексам зрадив з тобою.

Вона ніяково опустила очі. Я ж взяв дівчину під руку та повів назад до нашого столика з солодощами. У мене на щоках теж розквітав рум’янець, і я сам не знав, що саме змусило мене настільки зніяковіти. Наталі… Особлива дівчина. Не знаю, що саме зачіпало мене в ній, та раніше я не відчував нічого подібного. А зараз, коли мав зосередитись на справі, постійно повертався думками до Нат.

Даяна зустріла нас таким сердитим поглядом, що я миттю зрозумів: вона передчуває той мій стан і не надто вдоволена, що я забуваю про головну нашу мету.

— Вдалось послухати компліменти про наші лимонні кекси? — спитав я у кузини.

— Так, а ще зауваження стосовно рецепту, — кивнула вона зосереджено. — Наталі, постій-но тут кілька хвилин, ми переговоримо… стосовно рецепту.

— Звісно, — легко погодилась дівчина.

Вона досі була заворожена танцем і, здавалось, навіть не зосередила увагу на тому, що я говорив. Я ж взяв Даяну під руку і відвів вбік.

— Генерал Бельтезе здивований тим, що простий кухар так добре танцює, — зазначила Даяна, коли ми відійшли до однієї з високих колон. — Він каже, що ти йому когось нагадуєш.

— Погано.

— Дуже, — Даяна махнула рукою, і довкола посипались дрібні, непомітні неозброєним оком іскри її магії, покликані сховати наші слова від зайвих вух. — Однак це ще не все. Вони з лордом Клере обговорювали пошук загубленого майбруксьского принца.

— Він не загублений. Його Високість Чезаре Майбруксьский загинув разом зі своїми батьками та сестрою понад десять років тому, — заперечно хитнув головою я. — Тоді хто тільки не намагався відшукати загубленого спадкоємця, і що? Марно!

— Марно, — погодилась зі мною Даяна. — Однак Бельтезе продовжує в це вірити і шукає альсорійський слід у загибелі королівської родини. Він впевнений, якщо знайдуть принца, то він миттю вкаже на злочинця.

— Чому тоді принц не тут, а деінде, якщо стільки всього знає? Чим вони взагалі думають, припускаючи це…

— Трон, Георгу. До смерті леді Селени думали, що він чекає на її спадкоємця. Проте зараз Селена у Тіарнана, і живою її назвати складно. Вона не належить цьому світу. Трон все ще не піддається. Отже… Є спадкоємець. Вони думають, чоловік. Принц Чезаре.

— Йому має бути років зо тридцять…

— І, можливо, останні десять з них він прожив без пам’яті, — погодилась Даяна. — Тож вони шукатимуть його або його дітей. Можливо, також — причини звинуватити у всьому Альсорію. Можливо… — вона змовкла.

Але я й так розумів, що буде далі. Леді Селена хотіла влаштувати війну, щоб змінити карту Майбруку. Країна стала б новою, отже, і трон прийняв би того, кого йому підсунуть. Можливо, Клере та Бельтезе сподіваються підсунути фальшивого принца або фальшивого сина принца, влаштувати війну та всадовити на трон аби-кого.

Чудовий план, нічого й казати.

— Після зимового балу треба за ними простежити, — прийняв рішення я. — За Клере і Бельтезе. Може, ще щось почуємо.

— Клере обіцяв когось знайти і передати звістку. Сьогодні ж. Я не зрозуміла, про кого йде мова. Проте він після балу рушає на романтичну прогулянку зі своєю нареченою, певне, заскочить дорогою…

— Вдвох?

— Так. А наречена — донька генерала Бельтезе. Наш генерал дуже довіряє Клере, впевнений, що той не зазіхне на честь його доньки. Сам Бельтезе планує їхати додому… Можливо, теж говоритиме про щось важливе.

А бодай би їх!

— Даяно, — прошепотів я, — подаруй йому святковий кекс і наклади на нього чари стеження.

— Кекс швидко з’їдять. За такими чарами треба уважно стежити, щоб щось почути, запис не буде на чому зберігати… О, — Даяна роззирнулась. — Ти хочеш, щоб я простежила, так?

Я кивнув.

— Гаразд. Спробую. Бельтезе з дружиною живуть неподалік… Постою там в кущах під чарами. А ти?

Мені не хотілось цього говорити і взагалі використовувати Наталі для реалізації наших планів, але я неохоче промовив:

— Поїду з Наталі на романтичну прогулянку, щоб простежити за Клере та його нареченою.

Даяна зітхнула.

— Георгу. Сходи сам.

— А її відправити одну, серед ночі, до пекарні? А раптом там, куди піде Клере, раді тільки парам?