7 (3)

Я здригнувся, мимоволі зіщулився під його поглядом. Не тому, що мені було страшно, а тому, що будь-який нормальний пекар, зіткнувшись з генералом Бельтезе, мав відреагувати саме так. Втягнув голову в плечі та промурмотів:

— Прошу мене пробачити, пане генерале, просто… Мені ніколи не доводилось бувати на таких прекрасних заходах… Я задивився на танцюючі пари…

— То вам хочеться танцювати? — насмішкувато поцікавився Бельтезе. — Зазвичай нормальні чоловіки всіляко уникають цього, а не зачудовано дивляться на парочки.

— То, може, чоловіки, які вже звикли до розкоші, а не звичайні люди!.. — випалив я і одразу ж прикусив губу. — Пробачте, пане генерале…

Опускати погляд перед Бельтезе було неприємно. Я не був простолюдином і звик до розкоші, мабуть, більше за самого генерала. І відповідальність теж мав більшу, ніж він, хай це і лишилось в минулому. В моєму житті відбулось достатньо балів, щоб жоден не міг мене здивувати, однак зараз доводилось розігравати роль хлопчиська, якого звабив блиск ошатних залів.

— Хлопчисько, — фиркнув Бельтезе. — Ну, що ж, я думаю, ми можемо зробити такий подарунок за ваші кекси. Запроси когось, коли вже так хочеться танцювати. Тільки, сподіваюсь, тобі стане розуму кликати своїх супутниць, а не когось з високих леді. Бо вони тобі відмовлять.

Знали б ті “високі леді”, кому вони відмовлятимуть! Крім того, щось мені підказувало, багато хто з них, особливо з самотніх доньок членів королівської ради, згодився б навіть на мене. Так, мундир простий, родового маєтку нема, але це всього лиш один танець, який ні до чого не зобов’язує, і його приємно провести з кимось симпатичним… І тим, хто ноги не відтопче.

Однак я анітрохи не хотів танцювати з майбрукськими високородними дівчатами.

— Дякую, пане генерале, — низько вклонився я Бельтезе і кинувся до Даяни та Наталі.

Звісно, правильно було б запросити Даяну. Вона абсолютно точно вміла танцювати, не наплутала б у кроках, і ми виглядали б гарно і доречно. Наталі… Навряд чи її справді навчали танцю. Для мене краще, щоб на нас не звертали додаткову увагу, зрештою, це лише спроба відвести підозри генерала Бельтезе. Але…

— Наталі, — видихнув я раніше, аніж встиг добре подумати головою та оцінити всі наслідки свого вчинку, — ти дозволиш запросити тебе на танець?

— Мене? — здивовано перепитала дівчина. — На танець? Нащо?.. Чекай… Хіба нам можна?..

— Генерал Бельтезе дозволив один танець. Думаю, в мене не було шансів йому відмовити.

— Запроси Даяну, — знітилась Наталі.

— Я запрошу, якщо ти відмовиш, — кивнув я.

Дівчина зашарілась.

— Ти впевнений, що…

— Абсолютно. Хочу запросити тебе. Не бійся, навіть якщо ти не вмієш танцювати… Це музика вальсу, а там веде чоловік.

— А ти, — вуст Наталі торкнулась легка усмішка, — знаєш кроки майбруксьского вальсу?

— О, так.

— В такому випадку, — вона присіла в дещо незграбному реверансі, наслідуючи інших молодих леді, що відповідали на запрошення своїх кавалерів, — я згодна.

Я простягнув руку, і дівчина вклала в мою долоню свої тонкі пальчики. Музика саме стихла, щоб після короткої перерви заграти знову, і я повів її ближче до інших пар.

Король Альсорії завжди танцює в самому центрі. Однак, звісно, тут я не був королем, а це — не Альсорія. Тож ми стали з самого краю, зайняли танцювальну позицію. Наталі трошки відхилилась назад, аби між нами був простір — знов наслідувала інші пари. Ми завмерли на якусь мить, і я з усмішкою подумав, що у танці, як завжди, відрізнятимусь від інших, тільки тепер не багатством свого вбрання, а його бідністю.

А потім заграла музика.

Вальс був для мене геть не в новинку. Я впевнено повів Наталі. Вона ж мало не заплуталась в перших кроках, могла б впасти, якби я не притримав її, вся затремтіла…

— Не бійся, — я ризикнув нахилитись до неї і прошепотіти це на вухо, — я вестиму. Просто дозволь тілу зробити все самому. Танець — то мов інстинкт, Наталі. Чиста магія.

Її вуст торкнулась легка усмішка.

— Я спробую.

Вона закрила очі, ніби намагалась забути про те, де взагалі знаходиться, і на кілька миттєвостей просто повисла у мене на руках. Крок, другий… І я відчув, що дівчина кружляє разом зі мною, відчуваючи себе все впевненіше і впевненіше.

Мелодія вальсу прискорилась. Ніжні скрипки заграли тужливіше, вдарив піаніст по клавішах свого фортепіано, і ноги самі понесли нас вперед.

Наталі не відкривала очей. Вона знала кожен крок, кожен поворот, дозволяла направляти себе, але не втрачала чарівної влади над танцем. Зала перетворилась на суцільну пляму, і я бачив тільки Нат: з розпашілими червоними щоками, блідою шкірою, ніжною усмішкою. Вона так легко злітала у повітря з кожним кроком, так кружляла, тримаючи темп широкого кола… Ніби ми танцювали вже тисячу разів.

На якусь мить мені здалось, що цей танець вже був. Колись давно, в цій самій залі, в оточенні тисяч свічок та десятків ворожих людей, в серці Майбрука, коли я на мить забув, де знаходжусь і що на мене чекає далі…