7 (2)

Решту шляху ми подолали мовчки. Ротшоф навіть забув про те, що мусить підтримувати репутацію самовпевненого покидька, натомість про щось міркував. Ніхто з нас теж не поривався підтримувати розмову, всіх поглинули власні думки.

Дорога до палацу була недовгою; я мимоволі напружився, коли ми долали високу браму, ніби чекав, що і тут на нас зреагує магія, покликана виявляти чужинців, але ні. Все минулося. 

Зачудовані погляди, які на Наталі кидав управитель, не завадили йому відтоптати мені ногу, коли виходив з карети, та наступити на поділ сукні Даяни. Щоправда, тоді він згадав, що джентльмен, простягнув руку…

І я з задовленням вхопився за його долоню. Можуть же пекарі порушувати етикет, чи не так? 

— Ой, дякую! — вигукнув я, вискакуючи назовні. — А то щось паморочиться у голові… Ви дуже люб’язний, Ваша Милосте. 

Він відсахнувся і мало не обтер руки об штани.

— Простолюдин… — пробурмотів собі під ніс управитель. — І ті кекси нічого не змінюють.

— Змінюють, ще й як, — підморгнув я йому, — інакше не бачити мені того балу, як своїх вух. А ви куштували, чи королівська рада не дозволяє Вашій Милості їсти те, що призначено для них?

Можливо, треба було прикусити язик, однак простий люд часто огризається. Їм не зрозуміти, чому Ротшоф задирає ніс. Власне, мені теж не зрозуміти, тільки з протилежних причин. Тож, сподіваюсь, ця маленька слабкість не зіпсує всього, а навпаки, зіграє мені на руку. 

Даяні та Наталі я запропонував допомогу сам. Кузина її прийняла, а от Нат зістрибнула на землю сама. 

— Карети не для мене, — всміхнулась дівчина, — однак я ще здатна вилізти з них, ні на кого не спираючись.

— Я теж здатна, — зазначила Даяна, — проте є таке поняття, як хороші манери.

— Та звідки ж їм у мене взятись, — захихотіла Наталі. 

Однак я звернув увагу на те, як вона, не задумуючись, тримає прямо спину. Ходу Наталі не можна було назвати дуже граційною, проте ці розправлені плечі та гарна постава…

Їй на диво легко вдається. 

Я вирішив не загострювати на цьому увагу, тим паче, ми поспішали. Натомість повів дівчат слідом за собою до палацу, де на нас уже чекали в бальній залі.

Звісно, ніхто не запрошував кухарів до танцю. Наше місце — трохи віддалік, біля столів з їжею. Ми повинні завжди бути на підхваті, могти розповісти про кожну страву, яку готуємо, аби вельможі обрали, що їм смакуватиме краще, та спробували шматочок. А також маємо слухняно схиляти голови, якщо вони нас лають, не оцінивши кулінарний експеримент.

Всього для обраних було п’ять столів, і ми зайняли крайній. Звідси легко відступити до високих колон, і я сподівався, що так зможу почути щось важливе.

Альберт відправив уже кілька листів, в яких писав, що стає все більш неспокійно. Стосунки між Майбруком та Альсорією загострюються. Останнім часом затрималось кілька важливих надходжень, а до купців з Альсорії тут ставили такі вимоги, що їм вигідніше було роздати товар безкоштовно, аніж продати та заплатити податки.

Тривожні дзвони. І треба зрозуміти, наскільки далеко планує зайти королівська рада.

…Всі мої надії на важливі розмови і їх підслуховування перетворились на дим. Марні були сподівання! Наступні дві години довкола нашого столика, мов голодні стерв’ятники, кружляли майже всі представники королівської ради, проте головною темою їх розмови виявились лимонні кекси.

Звісно, як пекар, я радів, що моя праця знайшла стільки вірних послідовників. От тільки, як король Альсорії, хоч і колишній, і як шпигун я був цілковито розчарований. Про що вони говорять? Ці люди взагалі бувають серйозними?..

Даяна взагалі не вслухалась в розмови, вона розповідала про солодощі. Наталі — тим паче, дівчина ж не знала, чим ми займаємось. Я ж втомився від необхідності улесливо усміхатись всім і кожному, мало не скрипів зубами, коли відносив тарілочку зі шматочком торту дружині одного з представників ради. Аж раптом — піймав у гаморі знайомий голос.

— Трон досі чекає на спадкоємця. Невже ви думаєте, що у леді Селени була позашлюбна дитина? Або у покійного короля?.. — генерал Бельтезе.

— Ні, — другий голос я впізнати не зміг, але він належав жінці, — кажу вам, ні… Ми з моїм коханим Віллі переконані, що хтось з дітей Його Величності вижив. Юний принц або принцеса… Раптом їх не спіткала жорстока доля, і вдалось врятуватись в ту ніч?

— Тоді чому не дали про себе знати? 

— Невідомо. Однак, можливо, в цьому замішана Альсорія… Знаєте, я схильна підозрювати того їх Темного Володаря. Треба придивитись до його дружини. 

— Вона руда і не має жодного відношення до королівської династії. Наша принцеса була не такою. Набагато тендітнішою, та й родовий дар… 

— Можливо, нам потрібно все-таки витрясти з Альсорії правду? — втрутився хтось третій. — Так, як пропонує Бельтезе… 

Розмова перетворилась на гамір та суперечку. А я так заслухався, що й не помітив, як до мене підійшли. 

Ще й хто… 

— Ви стоїте тут вже кілька хвилин і так уважно спостерігаєте, — генерал Бельтезе вп’явся в мене поглядом. — Мов той шпигун. Що ви чекаєте тут побачити, пекарю?