7 (1)

Георг

Цього разу ми потрапили до палацу без зайвих хитрощів, бо змогли пройти через центральний вхід, як шановані гості, а не як слуги. В Майбруці завжди любили гарно поїсти, тож існувала традиція, за якою обрані кулінари могли не просто привозити їжу на свята, а представляти її і отримувати запрошення на ці самі події. Звісно, якщо проходили детальну перевірку і не зіпсували би своїм виглядом загальну картину, як говорив місцевий управитель.

Я знав, що шанси у мене високі: аристократичне виховання та смачні страви не могли залишити майбрукську публіку байдужими. Та все ж, здивувався, коли нас запросили на цьогорічний зимовий бал. Це велика честь навіть для досвідчених кулінарів…

Що ж, лимонні кекси справді були магічними, якщо вони аж так впливали на королівську раду Майбруку.

Так чи інакше, я витратив півтори доби на те, аби наготувати достатньо солодощів. З палацу для нас привезли спеціальні таці, складені так, що формували високу святкову ялинку, і залишалось лише розкласти солодощі на відповідних ярусах та прикрасити все декором. За тацею, а також за нами, як тими, хто її представляє, приїхала ошатна карета. Управитель, що по нас приїхав, окинув і мене, і дівчат прискіпливим поглядом і гмикнув.

— Що ж, годиться. Бодай хтось розуміє, що в цьому вбранні має знаходитись у бальній залі та вітати високих гостей…

— Ваша Милосте, — я церемонно вклонився, намагаючись не посміхатись аж занадто уїдливо. — Радий, що нам вдалось дібрати доречне вбрання.

Звісно, запрошені на зимовий бал кулінари не могли вдягнутись, мов слуги. Однак звідки у простих людей, нехай і тих, хто чимало заробляє своєю справою, достатньо грошей та досвіду, щоб дібрати справді підходящий одяг?

Я міг дістати свій королівський мундир з синього оксамиту, обшитий золотою ниткою, з ґудзиками, інкрустованими дорогоцінним камінням, і дати Даяні королівську діадему, однак це все знищило б нашу конспірацію, звело б її нанівець. Королівська рада не знала мене в обличчя, до того ж, Альберт допоміг сплести чари, що частково стирали спогади про зовнішність короля Альсорії, однак, не варто випробовувати силу магії власною необережністю.

Тож довелось постаратись, підбираючи одяг. Зрештою, замість звичного фартуха або кухарського кітеля я обрав простий темно-синій мундир без зайвих прикрас та зі звичайними мідними ґудзиками. Даяна та Наталі — такого ж відтінку красиві, але прості сукні. Звісно, моя кузина поділилась з Наталі своїм одягом. Поділ плаття довелось укорочувати, Даяна була вищою на зріст, але в усьому іншому, на щастя, вбрання підійшло. Вони не надягали прикрас, тільки закріпили волосся шпильками, і Наталі досі думала, що на них поблискують звичайні шматочки кольорового скла, а не самоцвіти.

Їй пасувала і сукня, і зачіска. Мені постійно хотілось торкнутись грайливо випущеного локона, цієї маленької недбалості, що робила образ Наталі грайливішим.

Лорд Ротшоф — я таки дізнався, як звати “його милість” управителя, — теж виразно скосив погляд на цей локон. Даяна не привернула його уваги, а от на Наталі чоловік витріщався так, ніби вона стала для нього великим відкриттям.

Згоден, вона прегарна дівчина, однак це не причина так дивитись. Як мінімум це некультурно. Як максимум…

Мені дуже хотілось згадати, що я бойовий маг.

— Прошу до карети, — звелів зрештою він. — Ми поспішаємо. Обслуговуючий персонал повинен бути раніше за гостей, і, сподіваюсь, ви розумієте, що ваша справа — не розважатись, а розважати інших.

Можливо, когось і образив би цей сердитий тон, однак я відповів йому найм’якішою з усіх королівських усмішок. Нехай вважає, що він тут головний.

Одного разу моя гра скінчиться, і я звідси поїду. Та навіть якщо ні, я займаюсь улюбленою справою — звісно, мова про пекарство, а не про шпигунство, — а Ротшоф, здається, ненавидить всіх довкола ще й за те, яку посаду займає.

В кареті було два диванчика, по одному під кожною стінкою, і на кожному місця вистачило б на двох. Управитель поривався сісти з однією з леді, бо інакше б дівчата заважали одна одній, і мав намір вмоститись біля Наталі, однак Даяна його випередила.

— Спідниці можуть пом’ятися, — зазначив Ротшоф, спостерігаючи за тим, як Даяна сідає навпроти нього і допомагає Наталі вмоститись поруч з собою. — Можливо, нам варто помінятись місцями?

Я опинився навпроти Нат, і вона подарувала мені усмішку. Я відповів тим самим, ігноруючи шипіння Ротшофа.

— Не думаю, що це доречно, — відповіла Даяна. — Крім того, у вас є можливість сидіти вільно та не боятись прим’яти сукні…

— Леді, я готовий потерпіти, аби вам було зручніше.

— Не варто.

— Дивина… — гмикнула раптом Наталі.

Ротшоф направив на неї запитальний погляд.

— Хвилину тому ви кликали нас прислугою, а тепер називаєте леді. Не здається вам, що одне іншому трішки заважає?

Управитель кашлянув і ніяк не відповів на питання. Однак погляд, направлений на Наталі, став ще уважнішим. Вона ж відвернулась до вікна карети і зробила вигляд, що нічого не відбувається.