6 (4)

Стен відступив на крок і кинув на мене розгніваний погляд. Однак мене вже не хвилювало, що він скаже чи як дивитиметься. Розлючена до крайнощів, я стиснула руки і відчула, як магія, що увесь час жила в мені, знов розтікається по тілу і ось-ось виллється назовні.

Напевне, і Стен теж це помітив, тому що позадкував.

— Навіжена, — прошепотів він, змірявши мене важким поглядом. — Ти ще пожалкуєш про те, що так зі мною повелась. Я тобі помщусь! Вулиця своїх не відпускає!

 — Доведеться вулиці навчитись чомусь новому! — відрізала я та пірнула назад у тепло пекарні.

Тільки опинившись за зачиненими дверима, я відчула, як пік насправді мою шкіру мороз. Всередині було тепло, і жар миттю прилинув мені до щік.

Даяна вже крутилась за прилавком. Вона здивовано глянула на мене і спитала: 

— Ти чого виходила? Там же холодно? 

— Повір, в Майбруку бувають і гірші зими, — нервово розсміялась я. — Ні, я… Просто вийшла провітритися. Подихати свіжим повітрям. Затрималась, коли перевертала табличку, бо надто вже добре було.

— Точно? 

— Та точно! 

Напевне, варто було розповісти їй про погрози Стена, але я навіть уявити собі не могла, як дівчина відреагує. Можливо, вважатиме мене майбутньою загрозою і просто звелить забиратися геть. 

Ні. Будь-яка згадка про те, що до мене ліз Стен, може вартувати мені найкращого місця в моєму життя, а і не готова з ним розстатися. Надто мені тут добре. Надто я вже звикла до тепла, ласкавих слів і нормального, людського ставлення з боку Георга та Даяни.

— Ну, гаразд, — Даяна знизала плечима. — Якщо щось не так, розповідай, так? 

— О, звісно! — вигукнула я, хоча сама вже порушила цей наказ.

Даяна кивнула і знов взялась до роботи, тепер вже розкладаючи булочки на тацях. Я ж стривожено закрутилась на місці.

Може, дарма я так грубо прогнала Стена? Треба було провести його всередину, гукнути Георга потай, а він би потім змусив нахабного головоріза залишити мене в спокої. Застосував би магію! Якби Стен зрозумів, що перед ним сильний маг, напевне, більше не намагався б чіплятись до мене.

Або ні? Може, йогоб це тільки підігнало? Хтозна, що в нього на думці, Стен — не та людина, якій у чому-небудь можна довіряти.

Хвилин за десять, закінчивши з булками, Даяна спитала: 

— Наталі, що не так? Ти вся бліда, і руки в тебе тремтять…

— Це… Випадково, — я спробувала посміхнутись. — Сама не знаю, що на мене найшло.

— Випадково тремтять руки?.. Йди-но посиди ось там, гаразд? Перепочинь. Бо щось мені не подобається твій стан.

Ясна річ, я підкорилась, вийшла з крамниці до підсобного приміщення, притиснулась до стіни і зробила кілька великих вдихів та видихів. Треба лише трішечки заспокоїтись, і все буде нормально.

Серце калатало в грудях, і я все ніяк не могла віднайти в собі сили та повернутись назад.

— Наталі? Чого ти тут? — вийшов з кухні Георг, розпашілий після годин біля печі.

— Щось в голові запаморочилось…

— Може, треба якісь ліки? — він підійшов впритул та обережно торкнувся мого ліктя.

Замість відповіді я просто міцно обійняла чоловіка. Він завмер на секунду, здивований, а тоді пригорнув мене до себе та обережно погладив по спині.

— Ну-ну, — прошепотів Георг. — Все гаразд, Наталі… чого ти? Хто тебе засмутив? 

— Просто згадала про те, як мені жилось раніше, — промурмотіла я. — І так гірко стало…

— Цього більше не станеться. Ти знайшла свій дім. він тут. Ми з Даяною раді, що ти будеш… Частиною нашої сім’ї. Чуєш? Ніхто тобі нічим не дорікатиме. І ми не дамо тобі загубитися. 

— Так? 

— Так. Ми твоя родина.

Мені здалось, я вже чула це колись. Ласкавий голос, що говорив мені ці слова, теплі руки, що ось так обіймали. Це теж був чоловік, старший за мене, проте не батько. Можливо, я мала брата?

Однак він мені збрехав, коли казав, що все буде добре. Адже, як виявилось, ні… 

— Тобі треба розвіятися, — зітхнув Георг. — А в мене завтра повно роботи…

— Так, ти ж печеш…

— Та не в тому справа. Завтра я маю бути на одному бенкеті Королівської Ради. Вранці прийшло запрошення. Ось, думаю, що для них приготувати. 

— Он як, — я навіть не зацікавилась. Думки були забиті своїм.

— Наталі? А хочеш, завтра підеш з нами з Даяною? А крамницю зачинимо.

— Хіба не треба, щоб хтось її охороняв? — здивувалась я.

— Та що ми, не маги? Зачаклуємо, повішаємо магічну сіть, якщо хтось навідається небажаний, потрапить в неї і вже не виплутається.

Завтра може прийти Стен… прийде і втрапить у сітку. Там йому буде не до брехнів в мій бік. А якщо не прийде, то це ще краще. 

— Я з задоволенням піду з тобою, — кивнула я Георгові.

Він посміхнувся. Тоді стиснув мене в обіймах ще міцніше на якусь мить… І, нахилившись, поцілував в щоку. 

Я ж мала лишатись незворушною… Однак, здається, моє тихе вуркотіння було куди виразнішим за будь-який цілунок у відповідь.