6 (3)

Я смикнула двері на себе у спробі зачинити їх просто у Стена перед носом, але де там. Він виявився сильнішим. Міцно тримав і намагався пролізти всередину.

— Ти дуже негостинна, Нат, — скривився він, знов демонструючи мені свої криві гнилі зуби. — Не впустиш всередину погрітися?

— Йди геть! — звеліла я. — Нема чого тут тобі робити!

— То ж бо чого? Якщо тут для однієї бродяжки вистачило місця, то вистачить і для двох. Твій добрий господар часом не потребує вантажника?

Стен був значно сильнішим за мене і майже проліз у двері. Однак я добре пам’ятала урок з вогником і продемонструвала йому кулак, на якому стрибало полум’я.

— Бачив? — похмуро спитала у нього. — Оцим зараз отримаєш в морду, і більше тобі лізти сюди не захочеться, втямив? Забирайся геть!

— Ти стала злою, Наталі. І зовсім не пам’ятаєш тих, хто тобі допомагав.

— Ніколи. Ніхто. Мені не допомагав! — вмудрилась я прогарчати без жодної “р”. — Забирайся геть, кому сказала, Стене! Тобі тут нічого не світить! Чув? Вали!

Однак він не збирався мене слухати. Щоправда, більше не намагався пролізти всередину, зате, скориставшись тим, що я цього не очікувала, смикнув за руку і витягнув на вулицю, аби притиснути спиною до вузького простінку. Далі починалась вже вітрина, і якби Стен зсунувся трішки…

Нас могла би побачити Даяна.

Вона, напевне, гукнула б Георга, а тоді вони разом прогнали би Стена. Однак чи означатиме це, що він залишить мене в спокої? Аж ніяк. Чіплятиметься і… Хтозна, чого йому захочеться.

— Чого ти до мене лізеш? — спитала я прямо. — Сказала ж, не маю грошей.

— У вас багата пекарня. І пекар твій, напевне, багатий. Повівся на миле личко, так?

— Не твоє діло.

— А якщо я йому розкажу, як ти нам допомагала?

— Я вам не допомагала! Забирайся!

Стен схопив мене за плече та стиснув так, що кістки мало не затріщали. Я знов запалила пальці вогнем.

Треба попросити Георга навчити мене чомусь серйознішому. Так, щоб я могла просто перекреслити своє минуле та жити нормальним життям, не згадуючи про те, що було колись. Не відчуваючи цього липкого погляду.

— Ти одна з нас, Наталі. І якщо хочеш, щоб ми тебе не турбували, доведи, що ти тепер інакша і в тебе водяться грошенята. Заплатиш двадцять золотих, і я забуду до тебе дорогу, а на вулиці як зіткнемось — навіть не згадаю…

— Пішов ти!

— А якщо ти цього не зробиш, — продовжив шипіти на мене Стен, — тоді начувайся. Бо тобі страшно буде вийти за межі твоєї маленької милої пекарні, затямила? Лячно переступити поріг! Ми заберемо тебе назад! Я знайду людей, які підтвердять, що ти крадійка…

— Я не крадійка!

— А кому повірить цей пекар? Тобі чи кільком шанованим людям, які нарешті знайшли тебе і можуть звинуватити в тому, що ти в них забрала кілька коштовностей?..

Їм. Георг повірить їм, спалахнула в голові панічна думка. Все логічно! Я ж забрала в нього той лимонний кекс чи принаймні намагалась це зробити, звісно, він про мене не найкращої думки…

— Двадцять золотих, Наталі, — прошипів Стен. — І я забуду, що ти взагалі існувала.

— Де, по-твоєму, я маю їх взяти?!

— Думаєш, в такому багатому будинку не знайдеться двадцяти золотих! Та явно ж є.

Спочатку я навіть збиралась кивнути. Так, напевне, десь у Георга можна знайти гроші. але ж я не можу їх позичити! Чи Стен вважає, що треба просто вкласти, а потім відпрацювати…

Я струснула головою. Та Стенові плювати! Він просто перевіряє, чи я слабка, чи піддамся. Якщо навіть я знайду йому гроші — а це страшна сума! — він не забуде нічого і погрожуватиме знову. Бо можна втекти з вулиці, але вулиця все одно прийде по тебе та намагатиметься вкрасти нормальне життя, яке ти маєш.

Не знаю, цим треба стати, щоб сховатись від минулого остаточно. Напевне, такі, як Стен, дістануть навіть за палацовими стінами. Отже, я мушу змусити його піти і дати зрозуміти, що він нічого від мене не отримає.

— Не знаю, чи є там двадцять золотих, але я не дам тобі навіть мідяка, — заявила впевнено я. — Ти, Стене, намагаєшся сягнути рукою в кишеню не до тієї людини. Я твоїх погроз не боюсь, бо ніколи нічого не крала. Але давай, спробуй на мене напасти! Ти, певне, давно вогнем в пику не отримував? Бачу, що так! Забирайся. І щоб я тебе більше не бачила!

— Ти про це пожалкуєш, — вищирився він.

— Це ти пожалкуєш, якщо і далі погрожуватимеш мені! І якщо сюди полізеш — теж! Тут все зачаровано, і якщо ти спробуєш завдати шкоди, потім зубів не збереш. Забирайся!

Він відсторонився.

— Подумай, Наталі. Завтра я прийду, віддаси гроші. Інакше начувайся.

Я штовхнула його розпеченими долонями в груди і відрізала:

— Ти не отримаєш ніколи і нічого. Затям.