6 (2)

Розмова за столом трішки стихла. Кожен думав про своє. Даяна, швидко закінчивши зі сніданком, побігла вниз, а от Георг затримався, роздивляючись вміст своєї тарілки там, ніби там могло щось змінитися від таких уважних поглядів.

Я раптом подумала, що дарма розповіла йому про сон. Зараз ще надумає, ніби я у мріях виходжу за нього заміж, а він — як і більшість, та що там, як і всі чоловіки, звісно, не мав на увазі нічого такого і зовсім не планує! А я все зіпсую, якщо раптом почну зізнаватись йому в почуттях…

Нема ніяких почуттів! Тобто…

Я не дозволю їм навіть зародитись, якщо це вартуватиме мені даху над головою. Мені ніколи не було так спокійно і добре, як тут, у домі Георга. Тож я нічому не дозволю порушити ідилію.

Особливо власним почуттям.

Треба переконати його, що сни — це цілковиті дурниці, яким я не надаю жоднісінького значення. А я ще ж перед цим його поцілувала! Дурепа!

— Георгу, — обережно промовила я, — якщо ти думаєш, що я стану нав’язливою абощо, чи що мені треба, гхм, шоколадні торти щовечора або принци, то…

— Наталі…

— Ні, зажди! — хитнула головою я. — У мене зовсім нема якихось, ну, очікувань абощо! Я не хвора на голову, не збираюсь нав’язуватись і…

— Нат…

— Мені ця робота треба набагато більше, ніж різні там, знаєш, журавлі в небі, і я б ніколи…

— Та годі, Наталі! — обірвав він мене. — Все в порядку. Ти ж не сказала нічого поганого.

— Просто нафантазувала не в той бік, — зіщулилась я. — Розумію. Пробач.

— Ні, — він обережно взяв мене за руку, і, хоча треба було відсмикнути долоню, я натомість вчепилась в його пальці, мов у рятівну мотузку. — Наталі, перш ніж ти вигадаєш ще щось погане, я хочу сказати, що вчора був чарівний вечір, і мені дуже приємно снитись тобі після цього. Єдине, що мені неприємно — бути в тому сні в синьому мундирі.

Я здивовано заморгала.

— Чекай. А ти… Ти… Родом з Альсорії?

Георг повільно кивнув.

— А з мундиром… Я зрозуміла, — видихнула я. — Ти служиш Темному Володареві?

Він кахикнув.

— Це не можна назвати словом “служу”. Радше, я його хороший друг.

— Ох.

— Не те щоб треба було розповідати про це в центрі Майбруку, — зітхнув Георг. — Але що маємо, то маємо. Думаю, не так вже й погано, що ти про це дізналась.

— В тебе така реакція на синій мундир, тому що це символ монархії? А ти не любив попереднього короля? Небеса, та я навіть не знаю, як його звати…

— Ну то й добре, що не знаєш, — махнув рукою Георг. — У мене щодо самої посади є певні упередження. Думаю, з часом я поясню тобі, чому так реагую, проте мені треба час, аби цим поділитися, розумієш?

— Звісно, — я швидко закивала. — Пробач. Не хотіла тебе образити.

— Я не ображений, просто згадав про дещо, про що мені згадувати не вельми приємно. В Альсорії непоганий король був, Наталі, але життя за Темного Володаря стало кращим. Ти ніколи не хотіла там жити?

— Серед демонів?

— Вони не настільки страшні, як описують їх тут, — запевнив мене Георг. — Зрештою, це всього лиш раса. Подумаєш, з хвостом або ріжками… Вони не злі за замовчуванням. Так само як люди за замовчуванням не є добрими, все залежить від того, з ким тобі пощастить мати справу.

— Або радше не пощастить, — не втрималась я від коментаря. — Пробач, у мене не надто позитивні асоціації з… Людьми. Багатьма людьми.

— Розумію, — він ніжно погладив мої пальці. — Колись я запрошу тебе в гості в Альсорію. Мені чомусь здається, що тобі повинно там сподобатись. Життя у мене на Батьківщині більш рівне та різноманітне водночас. Проте зараз у мене тут вистачає справ… Напевне, — Георг ніби щойно згадав про свої обов’язки, — треба братися до діла. Я ж навіть тісто не замісив на сьогодні.

— Так, — я не поспішала відпускати його руку, насолоджувалась цією хвилинною близькістю, здивована тим, як це хвилювало мене та дарувало дивне тепло, що розтікалось по всьому тілу. — Ти правий, потрібно йти. Я мушу допомагати Даяні.

Ми обмінялись повними розуміння поглядами. Здалось, Георг хотів розповісти ще щось, але стримався — я не могла сказати, чому саме, але почувалась так, ніби підозрювала про причину, але не була здатна сформулювати її достеменно. Хай там як, мені здалось, що краще не лізти.

Георг відпустив мене першим. Зібрав посуд, я допомогла йому з тарілками, віднесла порожню тарелю, де раніше був салат, на кухню, та прослизнула за прилавок до Даяни.

Вона саме кружляла між вітринами, розставляючи цукерки, шоколадки та кекси. Наповнила чергову мисочку і невдоволено скривилась.

— Знов замало взяла, — скривилась Даяна. — Зараз повернусь… Відчиняй поки крамницю, — дівчина пірнула за двері до підсобних приміщень.

Я ж торкнулась артефакту, що слугував у нас для збору грошей, активуючи його, а тоді рушила до дверей. Відчинила їх, визирнула назовні, перевернула табличку і збиралась зникнути всередині нашої пекарні знов, аж раптом хтось притримав двері.