6 (1)

Наталі

Мені снився прекрасний сон. Я розуміла, що сплю — бо в дійсності на мені не могло бути такої гарної одежі. Я водночас і була уві сні, і бачила себе збоку: довгу ніжно-блакитну сукню з тонкої, легкої тканини, з пишною спідницею, шовкові рукавички до ліктів, низку дорогоцінних перлів на шиї та такі ж перлові сережки, темне волосся, зібране у високу зачіску… На щоках палав рум’янець, а сірі очі підвели темною фарбою. Я не розуміла, чому моя райдужка змінила колір, але це не мало значення. Це я, бо не може бути хтось інший.

В волоссі поблискувала дорогоцінна діадема. Я боялась її торкатись, бо розуміла, що все може вмить зникнути, перетворитись на попіл.

Ніхто і ніколи не дав би мені таких прикрас… Я лише сирітка без роду-племені. І я кароока! Проте за моєю спиною промайнуло кілька силуетів, тонкі та прудкі дівочі пальці поправили діадему, мене взяли під руку та повели вперед, до бальної зали.

Я бачила її вперше — і водночас тисячу разів до цього. Грала музика, яку мені вже доводилось чути, бо вона линула з відчинених вікон королівського палацу. Тут мав відбутись бал, і представляли шанованих гостей.

Мене не цікавили ті чоловіки та жінки в ошатному вбранні, аж доки я не побачила Його. Георг стояв трохи віддалік, теж не в звичайному кухарському фартусі чи чистій сорочці, а в дорогому синьому мундирі, розшитому срібною мантією. На його голові я не побачила корони, але розуміла, що це альсорійський принц.

Нас представили одне одному, однак я не почула жодного слова. Тільки дивилась в його прегарні сині очі і відчувала, що він — моя доля. А потім Георг простягнув руку та повів мене до танцю, і я, на мій подив, добре знала кожний рух та кожний крок, який маю зробити.

Заграла музика, і він повів мене вперед. Ми кружляли у вальсі, не відпускаючи одне одного ні на мить, а довкола гуділи голоси. Яка гарна пара! Георг видався молодшим, ніж я пам’ятала, ніби йому було всього років сімнадцать. А я… Я відчула, що стаю все меншою і меншою, ніби дитина, і дивлюсь на нього зачудовано, знаючи, що цей прекрасний принц одного разу стане… Стане…

— Георгу! — видихнула я, різко сідаючи у ліжку.

Прекрасний принц? Дитина? Діадема принцеси на моєму чолі? Що за дурниці!

Я вискочила з ліжка і схопила маленьке люстерко, яке позичила мені Даяна. Подивилась на власне відображення. Очі були карими, як зазвичай. І замість діадеми на голові кубло.

— Замріялась ти, Наталі, — пробурмотіла я. — Надумала собі усілякої дурні… Які принци? Які танці? Ти звичайна дівчина. Він — аристократ, але ж не принц! Принци не печуть булки. І не працюють на роботі! Принци не звільняються з посади, бо це назавжди! Небеса, які дурні сни мені сняться… працюю мало.

І сплю в теплі.

Занадто розслабилась… Так недовго і лиха дочекатися.

Не знаю, чому я чекала лиха, але гостре відчуття, що трапиться щось погане, поселилось під шкірою, не даючи мені спокою. Я кілька разів струснула головою, намагаючись заспокоїти себе, а тоді пішла до ванної.

Гаряча вода, така дивовижна для дівчини, що роками жила на вулиці і перебивалась з хліба на воду, справді привела думки до ладу. Я вийшла на сніданок абсолютно спокійною. Принаймні, думала так, доки Даяна за столом не спитала мене:

— Щось трапилось? Ти якась стривожена… Невже мій кузен вчора образив тебе?

— Даяно! — обурився Георг.

— Ну звісно! Відібрав у дівчини шматок торта? Зізнавайся! — вдавано розсердилась Даяна.

— Ні, нічого такого не було, — я не втрималась і розсміялась. — Просто приснився дивний сон.

— Сон?

— Так, — кивнула я. — Якась фантазія. Ніби ми були в майбрукському палаці, і у мене на голові красувалась діадема. Мов у герцогині чи ще когось такого! Ти, Георгу, теж там був, до речі…

— Подавав кекси? — хитро уточнив він.

— О, ні! — я заперечно хитнула головою. — Ти був альсорійським принцем! Таким, знаєш, високоповажним… В темно-синьому мундирі. Тобі, до речі, пасувало до очей!

Даяна поперхнулась.

— Георгові справді пасують темно-сині мундири, — гмикнула вона. — Хоча він не любить їх носити.

— Золота вишивка все псує, — буркнув Георг.

— Уві сні була срібна… — знизала плечима я. — А чому ти сказав про золоту?

— Це Георг так жартує. Темно-синій зі сріблом — це мундир для принца Альсорії, — пояснила Даяна. — А темно-синій з золотом — для короля.

— О, — я захихотіла, — то ти, Георгу, в королі збираєшся? Хотів би зайняти трон?

Він на диво серйозно скривився, як для чоловіка, що вів лише жартівливу розмову.

— Стихія мене збав від того трону, — буркнув чоловік. — Очі б його не бачили… Тобто, ні, Наталі. Нізащо не хотів би бути королем.