5 (4)

На словах про торт я стиха розсміявся. Підсунув до себе тацю, озброївся великим ножем з гострим широким лезом та примірявся до шоколадного декору, аби не пошкодити його. Зрештою, не хочеться, аби замість розрізати торт я примудрився його пом’яти!

— Чому неодружений? — я все ще обирав місце для розрізу. — Спочатку у мене була робота, яка не передбачає можливість приватного спілкування з… Ким завгодно. Тож у мене не було можливості зустріти жінку. Особливо таку, якій би я подобався, як людина. Крім того, часу робити торти у мене не було…

— Як ти можеш не подобатись як людина? — недовірливо гмикнула Наталі. — Ти що, королівським катом працював, чи що?

— Ой, ні! Я нікому не відтинав голів і навіть не віддавав таких наказів! Я з цивілізованої країни! — обурився я.

— Ну воно й видно, ти навіть торт жалієш, розрізати не можеш…

— Я хочу, щоб він лишився красивим, а не розвалився! Не хочу його пом’яти! Тобі ж має бути приємно це їсти…

— Георгу, — Наталі примружилась, — в тебе трошки завищені уявлення про те, як сервірують собі стіл безпритульні. Аби мені стало неприємно це їсти, на торт має хтось всістися. І то, дивлячись у що той хтось буде вдягнений!

Вона відібрала у мене ніж і рішуче розрізала шоколад. Декор встояв, і на мене чекали дві ідеальні половинки торту. Задоволена своєю роботою, Наталі взялась нарізати його на скибки.

— Ти говори, говори, — підігнала вона мене. — Ти будеш торт?

— Буду… Ну, отже, тривалий час мені було не до стосунків. Я навіть друзів не мав! Заледве знаходив можливість приготувати ті нещасні лимонні кекси… Це фірмова страва. А потім якось так сталось, що моя посада відійшла іншому чоловікові.

— Тебе вигнали?

— Я сам йому її передав. Хоча ті, хто не в курсі всієї справи, вважають, що мене вигнали. Насправді, — підморгнув я Наталі, — ми з ним друзі.

— Цікаво, чому інші про це не знають?

— Що ми друзі? Та просто… Він персона таємнича.

Мало хто повірить, що Темний Володар Альсорії дружить з колишнім королем, що зрікся трону на його, Володаря, честь. Я ж маю ображатись на Альберта!

Насправді то радше Альберт повинен ображатись на мене, що я переклав цю мороку на його плечі. Хоча…

Йому подобається правити.

Мені — не надто.

— Гаразд, буває. А чому, — продовжила розпитувати Наталі, — не знайшов собі кохану потім?

— Ну, — я знизав плечима, — я відкрив свою маленьку пекарню на Батьківщині, але там якось справа не йшла. Та й не до дівчат мені було. Згодом ще по колишній роботі вилізли проблеми… Зрештою, я прийняв рішення переїхати туди, де мене ніхто не знатиме. Можливо, тут я і знайду свою долю?

— Щось я не помітила, щоб ти знайомився з дівчатами. Здебільшого з королівською радою Майбруку.

— О, от з ким-ким, а з ними я точно не хочу спільного нічого мати… Крім того, я познайомився з однією дівчиною!

— З якою? — здивувалась Наталі.

— З тобою!

Вона раптом зашарілась. Я зрозумів, що це прозвучало як натяк, однак не став заперечувати і кричати, ніби вона неправильно мене зрозуміла.

Наталі мені подобалась. Така справжня, така дивовижна… Дівчина, сповнена таємничих контрастів. Як в неї можна не закохатися?

Але я, звісно, ще не закохався, ні! Це так. Теоретично. Може, колись у майбутньому…

Торт ми їли мовчки, моє зізнання, здається, додало незручності в діалог. Потім Наталі поривалась помити посуд, але я спинив її, запевнив, що все зроблю сам, і викликався провести до дверей спальні, хоча це, можливо, було недоречно.

Ми спинилися в коридорі, і вона переступила з ноги на ногу, ніби не знаючи, що робити далі.

— Це був чудовий вечір, — промовив я. — Дякую, що провела його зі мною.

— О, та будь ласка… За той шоколадний торт я готова і душу продати! — захихотіла вона, а тоді серйозніше додала: — Мені теж приємно проводити з тобою час.

— Я радий це чути. Ну… До завтра?

— До завтра… Ти зараз підеш? Мити посуд? — перепитала вона.

— Та звісно, інакше шоколад присохне! А що я можу ще робити?

— Георгу, ти…

— Що?

— Ти неймовірний, — широко посміхнулась вона. — Я таких ще ніколи не зустрічала.

— Таких — це трошки прибацаних?

— Господи, та ні! Таких — це добрих, щирих і… І ти не лізеш. Дякую.

Я навіть не зрозумів, куди я там мав лізти, аж раптом дійшло. Святі стихії, дурню, ти взявся проводити дівчину до дверей на трьох метрах будинку! Звісно вона чекала, що ти до неї чіплятимешся…

— Я рада, що зустріла тебе, Георгу, — посміхнулась Наталі. — І що можу тут залишатися. До завтра!

Дівчина раптом підступила до мене, обвила руками шию та поцілувала у куточок губ. А тоді, зашарівшись, вислизнула і втекла до своєї кімнати.