5 (3)

Я б не надав словам Наталі особливого значення — хтозна, де вона могла куштувати королівські креветки, може, пригостив хтось, або їх спіткала доля лимонного кексу, — однак вигляд у неї був такий зачудований, що тільки дурний би не зрозумів: це щось з її забутого минулого.

А дурні королі колишніми не бувають, тільки одразу мертвими.

— Ти щось пригадала? — спитав я за хвилину, коли тиша в кімнаті стала аж надто напруженою, і я зрозумів, що мовчати більше не можна. 

Не хотілось налякати Наталі, не дати їй пригадати щось важливе, однак і змушувати тремтіти за столом та відчути себе самотньою попри те, що я сиджу навпроти — теж ні. 

Вона здригнулась, почувши мій голос, спробувала сфокусувати на мені погляд і промовила невпевнено: 

— Напевне, у мене таки було багате дитинство. Бо я добре пам’ятаю смак цих креветок. Я їх любила, і мені часто таке готували… Якась дівчина… Не можу згадати… Обурювалась, що для мене це готують, бо, мовляв, це не дитяча їжа. А потім… Ні, — Наталі струснула головою. — Далі нічого не пам’ятаю. Може, примарилось.

— У тебе було якесь минуле, не з’являються люди нізвідки у вісім років. Тож чи варто дивуватись, що ти уривками, але пригадуєш його зараз? Можливо, колись ця завіса спаде. 

— Я не впевнена, що хочу, аби вона падала, — чесно відповіла Наталі.

Мене це здивувало.

— Чому? 

— В тебе є батьки, Георгу? 

— Ну, так, — кивнув я. 

— І ти їх любиш? 

— Так.

— Можливо, в мене теж були батьки. І я, напевне, їх любила, бо багато восьмирічних дітей таки це роблять, — нервово розсміялась Наталі. — Але потім я прожила на вулиці та у притулку понад десять років. Це означає, що вони не були зі мною.

— Ти боїшся, що з ними щось сталось? 

— Ні, — Наталі хитнула головою. — Увесь цей час я живу з усвідомленням, що вони загинули, і туга за тими, кого я не пам’ятаю, уже пішла з мого серця, — вона говорила красиво, не як вуличне дівча, і сама того не помічала. — Однак, Георгу, я подумала про інше. Що, як вони живі? Що, як вони просто відмовились від мене з якихось причин? Зрадили? І через їх вчинки я опинилась на вулиці і прожила ті майже одинадцять років… Так, як прожила? Це не найкращі дитинство та юність. Я не боюсь одного разу все згадати і зрозуміти, що я осиротіла, бо сирота я давно. Я боюсь, що пригадаю їх зраду. Твої батьки колись чинили з тобою так, що тобі не хотілось їх знати? 

Я хотів сказати, що ні, цього не бувало, але замислився. 

Мій батько чудово знав, що я не прагну зайняти престол. Однак він говорив, що я мушу бути відповідальним принцом, бо це мій обов’язок, як його — бути королем. Я розумів, що одного разу, коли він помре або буде занадто старим, аби правити, я займу його місце, тож я слухняно навчався, робив все, що він скаже… 

Але ми не вели війн, батько не хворів, тож я вважав, що для мене цей момент настане років у тридцять п’ять. Щонайменше! 

А потім, коли мені ледве перевалило за двадцять, батько повідомив, що він втомився, передає престол мені — і відмови не приймаються! — та їде у навколосвітню подорож. У цій подорожі він і досі, зрідка шле листівки з тропіків чи якісь дрібнички, що підтверджують, наскільки ж вони там з мамою щасливі. 

Я сам зрікся трону, тож розумію, що до цього може штовхати. Однак цю втечу до кінця так і не пробачив. Мені здавалось, він сам зрадив своїм обов’язкам, щойно з’явилась така можливість, та скинув їх на мене. 

— Було одного разу, — промовив я зрештою. — Я був дорослим, проте недостатньо, щоб прийняти те, що тоді сталось. 

— Але ти пробачив? 

— Батькові? Ну, так. Однак зараз ми майже не спілкуємось. Іноді я отримую від нього листи. Він пише, який він щасливий.

— А ти йому пишеш? 

А я пишу йому, що в Альсорії все добре. 

— Так, але це не такі радісні листи, як ті, що він надсилає мені. 

— Тоді ти маєш мене зрозуміти, — зітхнула Наталі. — Зрозуміти, чому я не хочу нічого пригадувати.

Я простягнув руку та стиснув її долоню. Можна було запевнити дівчину, що її батьки так точно не чинили, як мій, що таких малих дітей не викидають на вулицю просто так, що ситуації ці зовсім різні…

Але я поняття не мав, що трапилось з нею, і зробив найкраще, що міг — мовчки їв, аж доки вона, дожувавши останню креветку та доївши свій салат, не поцікавилась: 

— Георгу, як так трапилось, що чоловік, який так неймовірно готує, досі неодружений? І, до речі, коли ми їстимемо торт?