4 (4)

У підворітті було занадто темно: місяць, як на зло, сховався за хмарами, світло ліхтарів сюди не дотягувалось, — тож лиця свого кривдника я не бачила, тільки його силует, від якого так і віяло загрозою. Однак вже цього було більш ніж достатньо, щоб впізнати Стена, місцевого головоріза.

Раніше я могла його не боятися. Стена не цікавило тепло дівочих обіймів, тільки дзвінка монета. Він був старшим за мене на кілька років і теж багато часу прожив на вулиці, аж доки його не підібрав один злочинець і не навчив своїй справі. З того часу ми майже не перетиналися; зрідка він відбирав у вуличних жебраків їх нехитрий заробіток, однак я була не з тих, хто принижувався і просив гроші, тож… Звісно, нічого не мала.

Дотепер.

А зараз Стен втискав мене у стіну, боляче впиваючись пальцями у плече, і нависав наді мною. Його смердюче дихання било мені в ніс.

— Привіт, — я доклала чимало зусиль, аби мій голос не тремтів або бодай тремтів не так сильно, але вийшло, здається, не дуже.

— Гуляєш? — осміхнувся він. — На самоті, в такій темряві. І в новесенькому плащі, здається, підбитому хутром. А під цим плащем, — він зім’яв тканину, — мають бути гроші.

— Звідки в мене гроші? — нервово розсміялась я.

— Йой, Нат. Не бреши. Вся вулиця гудить, що ти знайшла собі багатого покровителя…

Працедавця. Це називається працедавець!

— Я просто влаштувалась на роботу. І зарплатню мені за три дні ще не давали, Стене, — я спеціально назвала його на ім’я, показуючи, що добре розумію, з ким маю справу. — Так, дали одяг. Тобі треба дівочий плащ?

— Це пам’ятна річ. Її помітять. Мені треба гроші і швидко. Жени сюди. Ти мені винна.

— Це ще за що?! — обурено вигукнула я.

— Тихше! — щось зблиснуло, і я зрозуміла, що Стен дістав ніж. — Стули писок! За що? Ми, вуличні хлопці, були добрими з тобою, Нат. Не брали того, що могли брати замість грошей…

— Дякую, аж підскакую, — вирвалось в мене раніше, аніж я встигла прикусити язик. — Сказала ж, в мене нема грошей.

— Я за тобою всю дорогу стежив. Ти віддала товар у палаці. Тобі за це точно мали дати грошей.

Маленький мішечок зі сріблом був схований у мене під одягом, і я добре усвідомлювала, що Стен націлився саме на нього. Однак, якщо я так просто віддам гроші, то просто вилечу з роботи. І ні, не варто сподіватись, що після цього Стен забезпечить мене дахом над головою.

Хіба що це буде кришка від труни.

— Палацовий гонець розрахувався з моїм начальником ще коли замовлення приніс. Це серйозна пекарня…

— Не вірю. Як мінімум половину суми мали віддати за товар. Давай! Жени гроші.

— Стене. Я тобі нічого не дам.

— Я ж сказав, жени гроші, — прошипів він, і лезо ножа притиснулось до моєї щоки, трішки дряпаючи шкіру. — І тоді, можливо, я тобі нічого не зроблю. Я бачив твого пекаря, мужик молодий, ти в нас теж красотка, покрутишся перед ним, затягнеш у ліжко, скажеш, що на стрічки та помади гроші спустила, та він тобі ще дасть. Ну! Де гроші?..

Я проковтнула крик. Нічого він від мене не отримає. Георг — єдина людина, що була до мене доброю! Він, може, з дивацтвами, і не все з ним просто, але принаймні стосовно мене у Георга нема дурних намірів.

Хай краще з мене роблять шпигунку, все одно Майбрук нічого доброго не дав, аніж злодюжку чи ще щось гірше.

— Гроші у потаємній кишені. Я зараз їх дістану, — рішуче промовила я, — але прибери ножа, Стене. Поріжеш мені плащ, і “пустила гроші на стрічки” не спрацює. А пекар може й до поліції звернутись, хто їх знає, цих багатих… Стене, я що, демон з Безодні, що ти мене руками без ножа не втримаєш?

Він ще трішки посумнівався, але нарешті сховав зброю. Я справді запхала пальці за пазуху і замружилась.

Вдих. Знайти магію всередині. Видих. Пустити по пальцях. Вдих. Уявити, як б’ється під шкірою. Видих.

Я висмикнула руку з-під одягу та пхнула маленький магічний вогник прямо Стенові під ніс.

Він заверещав. Вогонь, що геть не палив мене, вдарив снопом іскор по очах головоріза. Він замахав руками, намагаючись збити полум’я з брів, і в цю саму мить я з усіх ніг кинулась геть.

Бігла щодуху, бо знала: якщо Стен впорається з вогнем, він кинеться за мною.

Дихання збилося. В голові запаморочилось. Однак я не спинялась ні на мить, аж доки не долетіла до пекарні і не заскочила сьогодні.

— Що трапилось? — здивовано спитала Даяна.

Десь глибоко в душі прокинувся страх: скажу правду, і мене просто виженуть звідси.

— Темряви боюсь, — збрехала я, викладаючи мішечок з грошима на стіл.

Даяна підозріливо зиркнула на мене, але нічого говорити не стала, просто мовчки забрала гроші. І я була їй за це неймовірно вдячна.