4 (3)

Я вся стиснулась. Зараз він зникне… Проте чари залишались видимими, кружляли на моїй долоні. 

— Не бійся, — зашепотів Георг мені на вухо, продовжуючи стискати мої плечі. — Ти молодець. Тепер зроби ще один вдих. Дивись на вогонь. Відчуй, як та сила, яку ти вже випустила назовні, ще живе в тобі. Видих. Підштовхни її до кінчиків пальців. Вогонь гасне, якщо його не підгодовувати, проте в тебе величезний резерв, ти зможеш впоратись. Давай. Обережно.

Я спробувала відшукати те саме джерело вогню, про яке він говорив, і охнула. Сила, що раніше ледь жевріла в грудях, зараз вибухала від одного доторку. Я схопилась за неї, штовхнула вперед… 

Магія застрибала на кінчиках пальців, набираючи силу. Вогонь сягнув майже стелі, а потім розлився вздовж моєї руки. Закружляв довкола долоні і знов завмер в самісінькому її центрі, покірний та слухняний. 

— Тепер забери свою магію. Просто стисни руку в кулак і уяви, як сила втягується у шкіру…

Стиснути. Уявити. 

Вогник трохи обпік руку, але це було приємно. А потім вмить втягнувся під шкіру, і магії всередині ніби побільшало. Вдалося! 

— Вдалося! — вигукнула я. — Мені вдалося!

Я озирнулась і міцно обійняла Георга, не думаючи про доречність своїх почуттів. Просто притиснулась до нього, повисла у чоловіка на шиї.

— Дякую, дякую, — прошепотіла я, сховавши обличчя в нього на грудях.

В голові спалахнула, мов той вогник, думка, що це недоречно… Однак Георг обхопив мене руками у відповідь, закутуючи у власне тепло, і я не змогла змусити себе відсторонитись. 

Від нього приємно пахло спеціями, випічкою… Та чимось ще, невловимим, схованим за образом звичайного пекаря. Далекими краями, подорожами у невідому далечінь, могутністю, магією, про яку я навіть не чула. Це був не майбрукський запах. Сам Георг здавався мені інакшим. І саме тому я могла довіритись йому бодай трішки. 

Все в Майбруку було небезпечним. Скільки я себе пам’ятала, ніхто не намагався поводитись зі мною добре. Однак Георг… Це щось інакше. Я відчувала зараз особливо гостро: з ним все не так. Йому можна спробувати довіряти. Зовсім трішечки. Якщо знадобиться, я завжди можу втекти. 

Однак зараз… 

Не хочу. 

— Спробуємо повчитись ще? — прошепотів чоловік.

— Так, — кивнула я. — Георгу… Можна спитати? Особисте. 

— Питай, — погодився він. 

— Скільки тобі років? 

Він всміхнувся. 

— Двадцять вісім. А що? 

— Нічого. Думаю, наскільки ти дорослий для того, щоб бути, мов ті надуті півні з Королівської Ради. 

— О, ні. Для того, щоб бути, як вони, треба мати приблизно в два рази більше, — Георг продовжував усміхатись. — В такому молодому віці, знаєш, можна стати або пекарем… або королем. 

— Ну, але ти точно не король Майбрука. Так що я можу про це не переживати. А король будь-якої іншої країни не пік би лимонні кекси для королівської ради Майбрука, чи не так? 

— Абсолютно точно ні. Хіба якийсь колишній.

— Колишніх королів не буває. Тим паче в двадцять вісім років. Їм ж нема кому віддати трон! Це літній чоловік може зректись престолу. А молодий не має права, не віддасть же він престол своєму… Скільки там може бути твоєму синові? Дев’ятирічному. 

— На щастя чи на жаль, я не маю сина. Ні дев’ятирічного, ні навіть дев’ятимісячного. І доньки теж не маю. Дружини, якщо тобі цікаво, теж, — посміхнувся Георг. — І абсолютно точно не зрекався престолу на користь, наприклад, молодшого брата.

— Тож ти просто іноземний шпигун… Ой. Я не те хотіла сказати.

Георг став трішки серйознішим.

— Та нічого. Зрештою, це може бути правдою. Пекар-шпигун. Можеш здати мене королівській раді, — підморгнув він. 

— Ти за три дні зробив для мене більше, ніж королівська рада за всі роки мого життя. Знаєш, я думаю, ти заслуговуєш на певні поблажки в питанні збереження державних таємниць… Давай далі вчитися? 

Георг кивнув. Відчувалось, що нам обом хочеться якомога скоріше закінчити цю розмову. Я навіть трохи шкодувала, що взагалі почала її.

Однак магія швидко дозволила забути про незручність. Я повторила вправу, напевно, разів з десять, і під кінець у мене вихдило навіть без голосу Георга. Хотіла вивчити ще щось, але вже настав обід, і треба було повертатись на робоче місце. Не може ж Даяна постійно стояти за прилавком одна! 

Настрій у мене був чудовий. Його не зіпсувала навіть необхідність стояти за касовим апаратом, як його називала Даяна, і я швидко розібралась в роботі тієї машинерії. Якщо вмію чаклувати, то і з цим впораюсь теж!

Ближче до вечора втома вже давалась взнаки, проте завдань було ще чимало. Від королівської ради прийшло замовлення на кекси та пряники, і доставити його треба було мені. Всього лиш до палацової брами! Завдання нескладне, тим паче, сумку знов зачаклували.

Збігала я туди швидко. Передала слузі всі солодощі, забрала гроші, повернулась назад, збираючись у все густішій темряві якнайскоріше повернутись додому, і обрала коротший шлях, аби уже за кілька хвилин опинитись в теплі… 

Це було помилкою. Раніше у мене не було з собою ані копійки, отже, я й не цікавила нікого. Проте все змінилось. Я й три кроки ступити не встигла, як мене шарпонули за плече, а над вухом зашипів знайомий неприємний голос: 

— Ну здрастуй, Наталі.