3 (5)

Наталі охнула. Я ж потягнув її за лікоть, іншою рукою швидко чаклуючи і змушуючи таці здійнятись в повітря. 

— Яка халепа… а слуг же стільки, скільки й запрошених, — вголос промовив я. — Ви не постраждали, юначе? — я перехопив важчу тацю, помічниця вчепилась в ту, що з лимонним кексом. — Наталі, що ж робити?.. 

— Думаю, — м’яко всміхнулась вона, — нічого не лишається, окрім як винести це все самотужки…

— Саме так, — кивнув я. — В такому випадку, ходімо. Не можна змушувати вельмишановну королівську раду довго чекати на солодощі, — і я зробив крок вперед, виходячи до зали.

Більше у “його милості”, тобто управителя, шансів спинити мене не було. Звісно, він кричатиме потім… але якщо страви сподобаються королівській раді, обурення якогось там управителя нікого не хвилюватиме.

Я надто добре знаю, як зазвичай все облаштовано в палацах. І знаю, що управитель — пішак, що користується своєю владою, доки може, але швидко припинить впливати на будь-що, тільки-но комусь впливовішому заманеться його посунути. 

Зала, де мала відбуватись дегустація, виявилась просто величезною. Навіть я, звиклий до масштабів альсорійського палацу, роззирнувся з захопленням. Наталі ж підозріливо вдивлялась в кожен закуток. навіть дивно, що її не вразила велична краса цього місця. Скільки ж пережила ця дівчина, що вона в усьому бачить небезпеку? 

Я вирішив, що про це ми поговоримо потім. поки що ж, балансуючи з тацею в руках, пройшов до широкого столу, знайшов вільне місце і взявся розкладати там смаколики. Наталі закружляла поруч. Руки у неї трішки тремтіли, і я не міг зрозуміти, що саме настільки її схвилювало, але обережно спіймав вузьку крижану на доторк долоню і стиснув, намагаючись поділитись власною впевненістю.

Наталі ледь помітно всміхнулась.

— Дякую, — стиха озвалась вона. 

— Все буде добре. 

Я хотів ще щось сказати їй на підтримку, проте до нас саме підійшов один з представників королівської ради. Це був високий, кремезний чоловік, вбраний у завішаний орденами мундир, і я одразу ж впізнав його. Радник Бетельзе, генерал, що мав би очолити сухопутні майбрукські війська, якби справа дійшла до війни. Пихатий герцог, що вважає, ніби має права на престол після зникнення леді Селени, та всім диктує власні умови.

— Ваша світлосте, — я миттю вклонився. — Щиро вдячний за запрошення, сподіваюсь, мої десерти справлять на вас враження…

— Ти хто, хлопче? — Бетельзе пронизав мене таким важким поглядом, що аж в жилах похололо.

Похололо б, якби не мій значний досвід у спілкуванні з такими самими генералами, тільки в Альсорії.

— Пекар Георг Сорель, на запрошення королівської ради, ваша світлосте, — повідомив я, не поспішаючи розгинатися.

— Гм. Їжу мають подавати слуги, — похмуро промовив герцог.

— На жаль, слуга, якого видали мені в помічники, впав, тож довелось виконувати роботу самостійно, — відповів я тим самим покірним улесливим тоном. 

— Отже, треба було знайти іншого слугу. Королівська рада бажає спробувати нову їжу, а не знайомитись з купою нових людей. Ви тут заважаєте! — гаркнув генерал. — Геть. негайно. Їжу можете забрати теж!

— Ваша світлосте, — я підхопив тацю з кексом і сунув її під ніс, — коли ви вже підійшли…

— Я не вживаю солодкого. І я сказав…

— Один шматочок, герцогу, — я подивився йому просто у вічі. 

— Ви, юначе, напевне в армії ніколи не служили, — прогарчав Бельтезе, — якщо не розумієте, як треба виконувати накази!

— Служив, ваша світлосте, — я підсунув кекси йому майже під ніс, так, щоб у генерала не було виходу. Він засопів, втягуючи повітря… І нарешті вдихнув той неймовірний аромат кексів.

Обличчя чоловіка раптом стрімко посвітлішало. Він кілька разів моргнув, а потім, злодійкувато озирнувшись, схопив шматочок. Відправив його в рот… І мало не застогнав від задоволення. 

— Мгм. Гм. М-м-м… — донеслось до мене нерозбірливе.

Проковтнувши шматочок кексу, Бельтезе зацікавлено глянув на стіл. Придивився до пундиків, що там лежали, схопив один і швиденько закрокував геть. Щось промурмотів своєму колезі, і до нас рушив уже наступний радник. 

Цей не зронив жодного слова, просто вхопив солодощі, забувши про те, що для десерту ще зарано, і відступив.

За десять хвилин біля нас уже вилаштувалась черга. 

— Неймовірно, — прошепотіла Наталі, — вони навіть не обурюються! Що то було? 

— Магія лимонних кексів, — підморгнув я дівчині. — Здається, вони проковтнули язика… 

Наталі ледь помітно посміхнулась. Здається, це було перше, що змогло розвеселити її тут. Однак, варто було ще одному чоловікові наблизитись до нас, як дівчина миттю шурнула мені за спину. 

Радник Торн. Фінансист. Спокійний, виважений і аж занадто адекватний, як для людей, які працювали на леді Селену. 

— Ваші солодощі справили враження на всіх, — промовив він вкрадливо. — Я радий, що відгукнувся на ваше прохання, Георгу, і надіслав запрошення сюди.

— Дякую, що дали шанс, — вклонився я. — Це велика честь для мене, готувати для королівської ради… принаймні один раз. 

— Думаю, тепер замовлення вашій пекарні ми робитимемо регулярно, — Торн всміхнувся. — Вас всі оцінили. Попри те, що ви не підкорились генералові Бельтезе. 

— Я лише хотів, щоб всі спробували мою їжу, — скромно озвався я.

— Ну так, так, — кивнув Торн. — Я розумію. 

Він взяв шматочок лимонного кексу зі столу, відкусив його, привітно посміхнувся і закрокував геть, лишивши по собі суміш радості від перемоги та легкої, неясної тривоги.