3 (4)

Туманні пальці, приховані під невидимістю, торкнулись каменю. Я відчув його текстуру, розтікся вздовж стіни, розшукуючи найдрібніші шпаринки, щоб прослизнутри всередину. Тіло стало хмаринкою магії, і вона просочилась поміж часточок каменю, пройшла крізь жілини, в які не пролізла б навіть тонша за павутинку нитка.

Найскладнішим було не згубити себе самого в потоці сили. Я відчув, як сам розсіююсь, перетворююсь на небуття. Як Альберт це витримує…

Стіна майбрукського палацу видалась не просто товстою, а нескінченною. Якоїсь миті я майже впевнився, що не випірну назовні вже ніколи…

Аж раптом камінь скінчився вільним простором вузького бічного коридору. Порожнього, на щастя.

Невидимі ефемерні пальці стиснули артефакт, і я знов набув людськох подоби. Тіло повернуло свою твердість, кістки більше не здавались димом. Стало легше дихати, думки, що розлітались, мов неслухняні хмари, зібрались до купи.

Я моргнув кілька разів, повертаючись до тями, струснув головою, а тоді рушив вперед. Треба знайти Наталі.

На щастя, майбрукський палац не був таким заплутаним, як альсорійський, принаймні, тут. Я пройшов кількадесят метрів і побачив дівчину, що крокувала під руку з моєю ілюзією і тягнула за собою невеликий зачаклований возик з солодощами.

Супроводу їй не видали, тож мені ніщо не заважало.

Я підійшов ближче і торкнувся її долоні, займаючи місце моєї матеріальної ілюзії.

— Все вдалось, — шепнув їй.

— Сподіваюсь, всі внутрішні органи на місці? — захихотіла вона.

— Не переживай, повна комплектація. Ходімо.

Далі нам треба було знайти шлях до зали, куди, власне, нас запрошували, і мені довелось пригадати все, що я можу знати про влаштування палаців зсередини, аби дістатись потрібного місця. Хоч би супровідника видали абощо… Проте, здається, королівська рада Майбруку дуже любила влаштовувати перешкоди на рівному місці. Це таке собі випробування.

Нарешті, після півгодини блукання палацом, ми вийшли до кімнати, на яку було вказано в листі. Я постукав у двері, і вже за мить назовні визирнув насуплений чоловік, високий, мов шпала. Він зміряв нас презирливим поглядом і спитав:

— Хто?

— Георг Сорель з помічницею, на запрошення королівської ради. Ось, — я простягнув йому лист. — А ви, пробачте?..

— Палацовий управитель. Можете звертатись до мене “Ваша Милосте”, — холодно сказав він. — Проходьте. Сьогодні дегустаційний день у королівській раді, тож ви можете викласти страви, які підготували, на таці, та обрати слугу, що вас представить.

— Слугу? — я пройшов всередину, затягуючи Наталі слідом, і мало не зашипів від роздратування.

Ну так, справді, не варто було розраховувати на те, що запрошення індивідуальне, а королівська рада бажає побачити саме мене з солодощами. Кухарів тут виявилось чимало, і половиза столиків ще були вільними. Біля деяких уже кружляли обрані слуги, що мали виносити все це безпосередньо до ради.

Здається, план доведеться коригувати на ходу. Терміново.

Управитель, продовжуючи випромінювати пиху, вказав нам на один зі столиків. Ми з Наталі, звісно, підкорились, однак я уже перебирав в голові варіанти.

— Нарізай кекс на порційні шматки, — звелів я Наталі, роззираючись довкола. Що б це вигадати…

Моя помічниця взяла ніж до рук, відрізала кілька шматочків, але раптом завмерла. Пальці довкола руків’я стиснулись настільки міцно, що аж побіліли.

— Щось трапилось? — спитав я в неї пошепки.

— Та нічого. Просто… Людина з минулого.

— Хто?

— Он той хлопець, — вона кивнула на одного зі слуг. — Я деякий час жила в притулку. А це був син керівниці. Він… Одна з причин, чому я звідти втекла. Краще змерзати зимою на вулиці, аніж терпіти нескінченні знущання цього молодого пана.

— Гм… отже, це погана людина?

— М’яко кажучи, — буркнула дівчина. — Сподіваюсь, він мене не впізнає…

— Зачекай-но… Юначе! — я випростався і гукнув того самого хлопця. — Юначе, ходіть-но сюди!

— Ви до мене? — пихато озвався він, озираючись.

Вигляд був такий, ніби це не палацовий слуга, а щонайменше поважний вельможа, в руках якого сконцентрована вся повнота влади в країні. Ну, тим краще. Пиха ще нікому не йшла на користь.

І йому не піде.

— Так, — всміхнувся я. — Його милість, палацовий управитель, звелів обрати слугу, що понесе наші страви. А ви здаєтесь мені надійним. Заждіть-но біля столу. Зараз я все розкладу…

Тацю нам видали тільки одну, однак, на щастя, я прихопив посуд з дому також. Лимонний кекс заслуговує окремої великої тарілки. Слуга дивився на це з невдоволенням, Наталі теж косилась на мене з підозрою, але мовчки нарізала все, що я скажу. Коли ж страви було розкладено, я вручив слузі одразу дві таці і легенько підштовхнув його вперед.

— Подавайте.

— Їх дві, — похмуро зазначив хлопець.

— Звісно. Але ж ви справжній професіонал і зможете їх донести?