3 (3)

Час до вечора минув, мов одна секунда. Не дивно: я ж бо встиг замісити тісто на свої фірмові лимонні кекси та запхати його до печі, зробити невеликий, але багатошаровий торт та покрити мастикою, приховуючи за декором малинове і вишневе кюлі, просочений бісквіт та безе, запекти печиво у формі об’ємних яблучок та заварити солодкий напій, привезений з Безодні. Сподіваюсь, у Майбруку ще не встигли накласти заборону на ароматні кавові зерна…

Однак приготування їжі було не найголовнішим і не найсерйознішим з завдань. Тут я точно не міг нічого зіпсувати, бо виконував кожен з рецептів десятки разів! Набагато складніше виявилось виплести з магії Наталії та моєї сили правдоподібну ілюзію. 

Дівчина не задала жодного дурного питання, хоча було видно: її явно цікавить, звідки у мене такі магічні вміння, що за артефакти я вішаю їй на шию і як збираюсь пройти крізь майбрукські стіни. 

— Знаєш, — не втримався я, закінчуючи сплітати ілюзію, — мені здається, у майбрукської вірнопідданої мали уже виникнути питання, чи справді це законно, проникати крізь стіну палацу під прикриттям. 

— Ну у вірної, себто дурної, може й виникло б, — буркнула Наталі, — а у мене ніби є мізки. Ясно, що не законно!

— От воно що… — я всміхнувся. — І тебе це не спиняє? 

— Ти збираєшся когось вбити? 

— Ні.

— Розв’язати війну? 

— Точно ні. 

— Отже, мене це не спиняє.

— Але я можу нашкодити Майбруку якимось іншим чином, — піддів її я. 

Якби цю розмову чула Даяна, вона назвала б мене останнім бовдуром, який не може тримати язик за зубами. Однак сестра, на щастя, стояла за прилавком і знала тільки про те, що мене викликають до палацу, а туди треба йти з громадянкою Майбруку. Про наші інші розмови з Наталі та необхідність невеличого магічного фокусу я завбачливо говорити не став.

— Знаєш, Георгу, я думаю, в тебе, багатого та щасливого, є всі причини бути дуже відданим своїй Батьківщині, а особливо її правлінню. Однак я — сирота з вулиці. І не відчуваю жодного позитиву стосовно королівської ради Майбруку, — Наталі вся наїжачилась. — Вони нічого доброго мені за увесь час не зробили. Я навіть не мала нормального притулку. Тож я лишаю за собою право не думати, чи веду я шпигуна до них. Думаю, що ні. Ти просто пекар, якого могло підловити дурне правило. адже так? 

— Саме так, — ми обидва розуміли, що це неправда, але обидва скромно мовчали. Зрештою, це навіть на краще. Наталі геть не хоче пхати свого носа у чуже просо. Розумна дівчина! Мені з нею пощастило.

На цьому розмову було скінчено. Я підхопив тацю магією і рушив до запасного виходу з пекарні. Там, пригальмувавши, потягнувся до свого пальто і побачив, що Наталі — просто у сукні! — збирається вийти на вулицю.

— Ти куди? — здивовано перепитав я. — Там же холодно. Зима!

Справді, крізь щілину було видно снігові замети, трішечки освічені магічним сяйвом ліхтарів. 

Наталі зам’ялась. Тоді винувато пробурмотіла: 

— Я звикла. І пальто у мене нема…

— Ходи сюди, — я підхопив Даянину шубку і накинув її на плечі Наталі. 

Дівчина явно зніяковіла. Пальці вп’ялися у м’яке хутро; вона розгублено погладжувала його, ніби намагаючись зрозуміти, чи не відберуть шубку уже за хвилину. Тоді пробурмотіла: 

— Вона дуже дорога.

— Не дорожча за послуги некроманта. А він нам знадобиться, якщо ти задубієш від холоду по дорозі. Все. Ходімо.

Я взяв її під руку та потягнув на вихід. Возик з нашими солодощами тягнув слідом. Він був зачарований звичайною побутовою магією, тож навряд чи викличе у когось зайві питання.

Палац був зовсім поруч. Ми перетнули гамірну центральну площу та спинились перед величними парадними воротами. Наталі потягнула мене трохи вбік, до того самого запасного входу, повела доріжкою поміж снігових заметів, і вже за якихось десять хвилин ми опинились біля мети. 

На щастя, під стіною сніг був добре спресований — ніхто не побачить моїх слідів. Я стиснув амулет, який повішав собі на шию, і зробив крок вбік. Тепер Георгів стало двоє: видима подоба поруч з Наталі і невидимий я збоку. Візок продовжив їхати за дівчиною.

Начаклований Георг спинився перед вартовими, вклонився їм, простягнув запрошення від королівської ради. Вартові перезирнулись, втягнули носом аромат лимона, що линув з візка, хором зітхнули та пропустили Наталі з ілюзією під руку вперед. Крок, другий…

Двері не дзвеніли, не зачинялись, не чинили перешкод. Дівчина зайшла всередину. Я — видихнув з полегшенням. Чудово! 

Тепер була моя черга. Згадати, як саме вчив чарувати Альберт, коли поділився зі мною дрібкою сил Тіарнана, зробити малесенький крок вперед — і все вдасться.

Якщо, звісно, я не застрягну у стіні.

Але лякатись пізно. Наталі навіть не знає, куди їй треба йти! Тож я зібрався з духом і зробив крок вперед, перетворюючись на маленький клубок Тіней.