3 (1)

Георг

Тісто легко підіймалось під руками, пухке та ніжне. Я переминав його, аби наповнити повітрям — інакше потім булка не буде пухкою, — а тоді взявся викладати на велетенське деко, щоб відправити до печі. Зараз було важливо не струснути тісто, аби не порушити процес. Дріжджам треба більше, ще більше тепла, аби сповна розкритися. 

Я затамував подих, як робив це завжди, завантажуючи тісто до печі, повернувся до неї, підхопив деко…

І саме в ту мить, коли майбутні булочки наполовину сховались у надійне тепло, гучно ляснули двері.

Від несподіванки я мало не підскочив на місці. Якщо це Даяна, то я її вкушу, чесне слово! Скільки можна пояснювати цій нестерпній жінці, що тісто любить тишу і ненавидить, коли хтось стукотить, гупотить і порушує гармонію в пекарні! Та я ж не залізний! 

Стиснувши зуби, я заштовхнув деко всередину, закрив піч, озирнувся і зрозумів, що прийшла не Даяна. Наталі. А я ж не пояснив їй, що треба поводитись тихенько…

Довелось проковтнути своє бажання гримнути і витиснути усмішку. Не хотілось налякати дівчину. Я й так її вчора ледве вмовив залишитися!

Нам з Даяною справді потрібна була продавчиня. Однак Наталі я покликав в першу чергу тому, що мені стало шкода цю дівчину. Вона такими голодними очима дивились на мій кекс, що аж не по собі стало. Звісно, перше бажання — нагодувати! 

Даяна зранку сказала мені, що, як мені так захотілось допомагати, я просто міг дати Нат грошей, винайняти їй кімнату десь і підтримувати, скільки заманеться. Але вона ж не погодилась би ніколи! Перелякалась би і втекла, бо сприйняла б це неправильно. 

Ні, нехай краще працює. Тим паче, я відчув в ній магічний дар, захований десь глибоко. Може, трохи відтане та й почне практикувати. А поки що нам потрібна працівниця, і краще Наталі, аніж якась майбрукська шпигунка.

Бо, зрештою, я хоч і пекар, та все ще колишній король Альсорії, який приїхав сюди, до Майбруку, простежити за вибором нового правителя країни. І про цю секретну місію нікому, в тому числі і Наталі, знати не потрібно. Державна таємниця, від якої залежить доля моєї Батьківщини… 

Я струснув головою, відганяючи геть думки про важку королівську долю, і спитав:

— Щось трапилось, Наталі? 

— Так, — кивнула вона. — Ось. Приніс… Поштар? Гінець? Не знаю, хто то був! — голос дівчини трохи тремтів. — Там королівська гербова печатка. Я б не дивилась, проте на листі ж написано! 

Королівська гербова печатка? Хоч би це не було послання від Темного Володаря! Альберт же не настільки дурний, щоб відправляти таємну кореспонденцію через гінця, ще й такого, що віддасть лист в руки першої-ліпшої дівчини?

Гаразд, Альберт — не дурний, а от деякі виконавці достатньо нерозумні, щоб виіришити таке зробити. Тож я схопив листа, сподіваючись, що руки не встигли затремтіти, глянув на нього… І видихнув з полегшенням.

Ну звісно! Це майбрукська печатка. Не альсорійська. Призначена вона не моїй колишній величності, королю Георгу, а Георгові Сорелю, справжньому пекареві з вигаданим прізвищем, який всього лиш хотів пригостити місцеву вельмишановну раду смачними лимонними кексами. 

Винятково заради реклами. 

— Дякую. Правильно зробила, що принесла одразу, — широко посміхнувся дівчині я. — Так, що тут у нас… 

Я розламав печатку, зазирнув всередину і добув лист. 

— Ваше прохання задоволено… Можете з’явитися… Просто чудово! 

— Що трапилось? — спитала Наталі. — Тобто, це не моя справа. Вибачте. Вибач…

— На “ти”. І чому одразу не твоя справа? Це радість для нас усіх! Королівська рада щаслива дізнатися про нового пекаря в столиці і пропонує надати свої товари для дегустації сьогодні ввечері… І прибути з ними самостійно. 

Наталі помітно зблідла.

— Щось не так? — уточнив я.

— Ні, просто… Якщо з товаром вийде щось недобре або їм просто не сподобається, можна чекати наслідків. Я… Вони можуть кинути у в’язницю. Один мій знайомий так… Постраждав. Ще коли була леді Селена, однак королівська рада нічим за неї не краща! 

— В мене смачні кекси. І абсолютно точно не отруйні, — легковажно знизав плечима я. — Тож проблеми не буде. 

Крім того, мені справді потрібен доступ до палацу. 

— Тож… треба поспішати. До вечора потрібно зробити купу справ! Спекти стільки всього смачного… Це ж королівська рада! — я добре пам’ятав своїх власних радників, і пекти комусь подібному смакоту не хотілось зовсім, але що ж поробиш. Шпигун я чи хто! — Треба буде когось винайняти, аби піднесли до службового входу…

— Службового входу? — насторожилась Наталі. — А зайти треба саме так? 

— В листі про це написано.

— О. Але ж ні ти, ні Даяна — не майбрукці, правда? 

Здається, в мене дуже здогадлива продавчиня.

— Ну, припустимо, так. А що, це проблема? 

— Велика, — кивнула Наталі. — В палаці діє система безпеки. Парадні входи відчинені для всіх. Проте через вхід для прислуги може пройти лише корінний житель Майбруку. Власник “правильної крові”, так би мовити…