2 (4)

— Сьогодні ми відчиняємось, — спокійно повідомила мене Даяна, — та станемо за прилавок. Георг пектиме, а ми з тобою вдвох будемо в залі. Оскільки мій брат не настільки дурний та поцікавився твоєю грамотністю, перш ніж взяти на роботу, — вона знов кинула виразний погляд на Георга, — проблем виникнути не має. Ти колись торгувала? Мала справу з грошима? 

— Я мала справу з безгрошів’ям, — сказала я і одразу ж прикусила язик. — Тобто… Не продавала, але працювала офіціанткою в одному трактирі. Недовго. Це рахується? 

— Робота з відвідувачами… Рахується. Отже, загальні принципи розумієш. Бути ввічливою, чемною, пропонувати покупцям різні товари. 

Я кивнула. 

— Не жувати булки з прилавку, — продовжувала перелічувати Даяна.

— Я що, виглядаю настільки голодною?! — обурилась я і одразу ж зашарілась. — Ситуація з тим кексом не повториться, присягаюсь…

— По-перше, Даяна мала на увазі того хлопчину, якого ми намагались винайняти до тебе. Він був дуже ласим до нашого товару та необачно їв його при тому єдиному клієнті, що мав нещастя до нас зайти, — всміхнувся заспокійливо Георг. — По-друге, якщо ти хочеш булку абощо, можеш брати, тільки не їж її при людях, гаразд? Я завжди радий, коли мої співробітники нормально харчуються.

— О. Звісно, — кивнула я. 

— І постарайся не приймати все так в штики, — додала Даяна. — Я тобі не ворог, а Георг тим паче.

— Так, просто… — я мовчала, дивлячись в підлогу. Не говорити ж їм про те, як весело мені жилось до цього. — Давайте вже працювати, добре? Годі цих балачок. 

На щастя, ніхто не став сперечатись проти роботи. Георг пішов на кухню, ми ж з Даяною зайняли місце за прилавком.

Спочатку я переживала, як взагалі буде працювати з цією дівчиною, але згодом зрозуміла: Даяна справді налаштована на нормальну роботу, та й допомога їм потрібна. Вона показала мені розрахункову книгу, розповіла, як записувати продаж і продемонструвала маленький пристрій. 

— Що це? — поцікавилась я, здивовано придивляючись до коробочки з невеликою ручкою та двома тацями, маленькою та великою.

— Винахід, ми привезли з нашої країни. Якщо буде великий наплив покупців, записувати вручну, хто що придбав та скільки заплатив, буде дуже довго, ми швидко втомимося. А ця машинка дозволяє зробити все автоматично. Дивись, ось сюди кладеш товар, тільки спочатку треба постелити свіжу серветку, — вона розстелила шматочок білої тканини, зверху поклала кілька солодких булочок. — Рахуєш, скільки коштуватиме товар, кажеш клієтові суму, він кладе її ось сюди, — вказала на другу тацю, опустила туди монетку. — Потім прокручуєш маленьку ручку, і воно друкує тобі чек, ось дивись. 

Даяна повторила всі дії, про які писала, і з коробочки справді вистрибнув маленький листок з надрукованим переліком булок. 

— Впораєшся? 

— А якщо покупцю треба видати решту?..

— Решту складаєш ось сюди, — Даяна продемонструвала третю тацю, що ховалась під другою, тому я не помітила її одразу. — Воно висовується самостійно, якщо магія відчуває, що треба решта. Бачиш, як зручно? 

— Так, — я посміхнулась. — Дуже. Дякую! 

Насправді невідомий пристрій мене лякав. Крім того, від нього віяло магією, а отже, і коштував він чимало. Важко уявити, щоб звичайні люди могли собі щось таке дозволити. 

Тож я сподівалась, що сьогодні мені до чарівної коробочки наближатися не доведеться.

Спочатку все йшло добре. Даяна працювала з артефактом, я виписувала чеки вручну. Клієнти спочатку заходили повільно, потім — трошки краще. Стару пекарню добре знали, тож всі тягнулись і до нового пекаря, перевірити, що за булочки тепер на прилавку, наскільки смачний хліб і що це за аромати линуть вулицею. Зрештою, це самісінький центр столиці… 

Я заспокоїлась. Від того, що поруч кружляла жінка, а не чоловік, розслабитись було легше, та й Даяна ніби стала привітнішою. Однак ближче до обіду вона втомлено провела долонею по лобі і сказала: 

— Піду, пообідаю. Ти почергуй, я повернусь за п’ятнадцять хвилин, і тоді підеш їсти ти. Гаразд? 

— Добре, — кивнула я. 

Потік клієнтів саме схлинув, тож я сіла на високий стілець біля прилавку і просто мовчки дивилась на двері, сподіваючись, що вони не відчиняться, клієнтів не буде, і я не муситиму торкатись магічної машини.

Однак надії не виправдались. Уже через кілька хвилин до пекарні зайшов франтуватий чоловік, високий, стрункий і з дивним хижим поглядом. 

— Добрий день, — защебетала я, підводячись на ноги. — Я можу чимось допомогти? Чого бажаєте? У нас є чудові солодкі булки і…

— Я приніс лист, — повідомив він, перебиваючи мене. — Передайте його вашому власникові. Це терміново. 

Чоловік поставив конверт на прилавок і, вклонившись мені, пішов геть. Я спочатку думала гукнути Даяну, але потім, не втримавшись, придивилась до паперу. Цупкий, дорогий… Та це ж королівська печатка! 

А на самому конверті було крупним, красивим почерком написано: “Георгові Сорелю, від Королівської Ради Майбрука”. 

Краще б уже мені довелось розбиратися з тим артефактом для оплати, аніж тримати зараз в руках королівського листа! Однак, здається, вибору мені не лишили.