2 (3)

— Що ж, якщо ми нарешті про все домовились, — кахикнув Георг, — я думаю, можна нарешті поснідати? Даяно, я ж говорив, неба про що хвилюватись. Наталі — тямуща дівчина.

Даяна забарабанила пальцями по столу, відбиваючи нервовий ритм, і уїдливо поцікавилась у Георга:

— Це коли ти встиг дізнатися, що вона тямуща, коли вона зазирнула до пекарні та попросила в тебе шматок святкового лимонного кексу, який мені не дістався? 

— По-перше, я спік їх два, і один був повністю твоїм, — зазначив Георг. — До його зникнення Наталі не має жодного відношення. 

— Ти знаєш, куди я понесла той кекс!

— По-друге, — продовжив він таким самим спокійним голосом, — ми спілкувались за столом, і я подумав, що дівчина з твердим характером та стійкими моральними принципами нам справді потрібна. В якості помічниці та продавчині. 

— І її гарні карі очі тут геть ні до чого? — вигнула брови Даяна.

— Ні, — не стрималась я, — все гарне, що в мене тільки може бути, абсолютно точно ні до чого, бо в морду дам! 

Георг пирснув собі під ніс. А Даяна розсміялась, дзвінко та весело, і не зовсім так, як можна сміятись леді. 

— Добре, я зрозуміла, чим вона тобі так сподобалась. Вона огризається не гірше за Альберта.

Хто такий Альберт, я поняття не мала, але вирішила, що краще і не запитувати. Зрештою, мені вже натякнули на те, що один з найважливіших критеріїв — це тихенько мовчати. Крім того, якщо мене порівнюють з чоловіком, отже, до мене не тягнутимуть лапи. Принаймні, я на те сподівалась.

Георг — красивий. Але це не означає, що я збираюсь втрачати голову. Я бачила, що відбувається з вуличними дівчатами, коли вони закохуються. Або з біднячками. Потім вони залишаються зі своїми проблемами сам на сам. 

— Як бачиш, Наталі, Даяна схвалює те, що ти огризаєшся, — всміхнувся тим часом Георг. — Зі свого боку хочу запевнити, що я ніколи в житті не намагався ні до чого примусити жодну жінку. І не збираюсь, гм, починати це робити.

— Сподіваюсь не стати першим піддослідним зразком… — буркнула я і одразу ж затиснула рот долонею. — Вибачте. Я щось забагато балакаю… 

Намагаючись змусити себе змовкнути, я спробувала подивитись на їжу. Відволічусь… Легше не стало, бо в животі виразно забурчало.

— Пригощайся, — кивнув Георг. — І балакай, скільки заманеться. Тут ніхто не проти. 

Я взяла столові прибори і відрізала шматочок яєчні. Відправила його до рота і ледве стрималась, щоб не застогнати від задоволення. Неймовірно смачно. Він дуже добре готує! Хоча, напевне, це не дивно, для пекаря, і страва нескладна. 

З’ївши ще трошки, я відчула на собі уважний погляд Даяни. 

— Щось не так? Я якось не так їм?..

— Ти взяла ніж та виделку, — зазначила дівчина.

— Ну… Так. Це погано? Я якусь не ту виделку взяла? — я роззирнулась, але виделка була лише одна, і я не сумнівалась, що тримала її правильно.

— Не переживай, все гаразд, — поспішив втрутитись Георг. — Я думаю, що…

— Мені доводилось мати справу зі слугами в одному замку… Герцогському, я там працювала, — пояснила Даяна. — І я бачила, як вони їдять. Зазвичай ніхто не тримає так ніж та виделку. Ти їси, мов аристократка.

Це тому, що мене посадили за пристойний стіл та дали прибори. На вулиці увесь аристократизм зазвичай відпадає.

— Тебе навчали? — спитала тим часом дівчина.

— Я не пам’ятаю, — чесно відповіла я. — Я потрапила на вулицю багато років тому. Десь… Одинадцять? Може, трошки більше. Мені було вісім, але це не точно. Все, що було до того, я просто не пам’ятаю. Але в дитинстві, напевне, я жила в якомусь хорошому притулку абощо. Іноді я згадую велику будівлю. Можливо, якісь аристократи виховували мене разом зі своєю донькою?.. — я відверто фантазувала. — Тож мене навчили чомусь. Читати, писати, поводитись за столом. Отак.

— Сумно, що з тобою таке трапилось. Співчуваю, — зітхнув Георг.

— Та нічого, — я махнула рукою. — Це минуле. Я все одно все забула.

Насправді не до кінця. Я не пам’ятала деталей та імен, проте знала, що у мене була мама, яка дуже мене любила. Іноді уві сні проступало її обличчя. А ще був батько. Суворий та розумний. Йому не вистачало на мене часу, ніколи…

Однак я намагалась не витягати ці обривки спогадів з підсвідомості. Якби вони мене любили та були живі, знайшли б. Отже… 

Я чомусь добре знала: мама і тато мене не кинули. Вони мертві.

Георг, помітивши, як я спохмурніла, обережно накрив мою долоню своєю. Я просиділа так хвилини дві, перш ніж зрозуміла, наскільки це недоречно та відсмикнула руку, густо зашарівшись. І лише після того, намагаючись трохи згладити ситуацію, запитала: 

— То що мені робити? Які в мене будуть обов’язки?