2 (2)

Незнайомка була доволі молодою, хоч і старшою за мене на кілька років, та вбраною у сукню, схожу на ті, що Георг віддав мені. Придивившись до того, як ідеально пасує кожна виточка до її стрункої фігури, я дійшла до висновку, що насправді чоловік передав мені старе вбрання цієї дівчини.

Цікаво, хто вона? Дружина? Наречена? 

Навіть коли чоловік зовсім не цікавиться тобою, це не заважає його коханій тебе ненавидіти. Ревнощі — страшна річ. Їх ціну я також добре знала і потрапляти під грозу чужого обурення не хотіла зовсім. Однак змусила себе стояти на місці і навіть розправила плечі. Вчора мене за спробою кекс з’їсти, щоб не назвати це інакше, спіймали, і нічого, я поводилась сміливіше, аніж зараз. Чому я тремчу перед цією жінкою? Я навіть її не знаю! 

Тільки чула, як вона кричить.

Замість того, щоб дременути геть, я підкорилась її словам і важкому погляду і зробила крок вперед, потім ще один і прослизнула всередину, до їдальні.

На столі уже парував сніданок. Від запаху яєчні з беконом у мене мало в голові не запаморочилось, а в животі — гучно загурчало. 

Тарілок було три. І, якщо я не пропустила випадково ще якогось жителя цього будинку, третя могла призначатися для мене. 

Я проковтнула слину і спробувала подивитись на Георга. Той стояв біля вікна і, почувши мої кроки, озирнувся. 

— Проходь, сідай, — м’яко запропонував він. — Сніданок вже готовий. Як спалось? 

— Добре, — я озирнулась на незнайомку і запитально вигнула брови, ніби уточнюючи у Георга, що робити далі і що це за дівчина. 

— Радий це чути. Познайомтесь, до речі. Даяно, це Наталі, і вона тепер працює з нами, — це було сказано з таким натиском, що у мене аж мороз по шкірі пішов. Ніби Георгові все одно, що та дівчина про мене скаже. — Нат, це Даяна, моя кузина. 

— Кузина? — трішки невпевнено перепитала я. 

— Так, — Даяна обійшла стіл і зайняла своє місце. Мені вона сісти не запропонувала; можливо, пропозиції від Георга мало бути достатньо. — Ми з Георгом вирішили розпрощатися з батьківським домом одночасто та прибули сюди, щоб…

— Вести бізнес. Справу, тобто, свою вести, — закінчив Георг, якось хитро перезирнувшись з Даяною. — Як багато ти чула з нашої розмови? 

В питанні почувся підступ. А я згадала, наскільки люди не люблять, коли хтось дізнається подробиці їх життя. 

— Нічого не чула, — знизала плечима я. 

— Невже зовсім нічого? — підозріливо уточнила Даяна.

Я раптом згадала, як вона казала Георгові про якусь вінценосну голову. Ні, не так. Про його власну вінценосну голову. Чому дівчина обирала саме такі слова?

Напевне, і Георг, і Даяна мають якийсь титул. Або мали його до того, як приїхали сюди. я бачила, як вони трималися. Особливо було видно по Даяні, ця неймовірно пряма осанка, гордо піднята голова і волосся, сплетене у вигадливу косу. Звичайні жінки так не заплітаються, це складна зачіска, що потребує часу, якого ніколи нема у простого люду. Крім того, я помітила, що у них обох були доглянуті руки. І якщо Георгові — більш натруджені, пекар все-таки, то пальчикам Даяни могла позаздрити кожна.

Я пораділа, що мої власні долоні зараз лежать на колінах, і ніхто не бачить ті задирки і нерівно підстрижені нігті. Хоча бруд з них я вчора дуже старанно вимивала. 

У них є секрети, втямила я раптом. Саме тому Даяна так обурювалась. Вона не кохана Георга та не ревнувала його, те, що вони родичі, навіть сумніву не піддається — вони ж бо схожі! Ні. Просто Георг зберігає якусь таємницю! А я — стороння людина, ще й вуличне дівчисько.

І зиркає Даяна на мене так, тому що вважає небезпечною. Я добре знала цей погляд, бо сама обдаровувала ним кожного зустрічного. 

— Ні, — нарешті визначилась я з відповіддю, сподіваючись, що пауза не була надто довгою. — Геть нічого не чула… Ну, точніше, — я зніяковіла і зашаріласть, намагаючись не думати про те, що це вийшло дуже доречно, дарма, що з іншої причини, — я чула голоси… І шум. Я вийшла на крик. Але не розібрала слів. 

— Гм, — Даяна примружилась.

— А що, там було щось, що має до мене відношення? — заморгала я. 

— Гм, — повторила Даяна. 

— Моя сестра соромиться визнати, що дуже погано зближується з новими людьми, тому обурювалась, що я взяв тебе на роботу, не порадившись з нею, — всміхнувся Георг.

— І взяв мої сукні, — буркнула Даяна.

— Старі. Ти їх вже не носила. 

— Так, але… — вона змовкла на кілька секунд. — Що ж, гаразд, якщо ти нічого не чула, то я скажу, що Георг переконував мене лишити тебе в нашій пекарні, принаймні, влаштувати випробувальний термін. 

— І?.. — вигнув брови Георг, змушуючи дівчину продовжувати далі.

Якщо вона скаже мене прогнати, цікаво, послухається він сестру чи ні? 

— І я не проти, щоб ти залишилась, — видихнула Даяна. — Якщо ти старанно виконуватимеш свою роботу і не сунутимеш носа в наші особисті справи. 

Я швиденько закивала. Отже, вміння “не чути” мені дуже знадобиться. Питання тільки, що саме такого вони роблять, що я не маю про це знати.