2 (1)

Наталі

Навіть якщо це пастка, то вона варта того, щоб в неї втрапити, вирішила я, коли Георг провів мене до кімнати, яка тепер стала моєю. Вона була невеликою, але дуже затишною. Я мала справжнє ліжко, велике, цілий метр шириною і два в довжину! З м’якеньким матрацом, теплою ковдрою та двома подушками, великою і маленькою. Ще в кімнатці знайшлось місце для шафи, поки що порожньої — але, коли я отримаю першу зарплатню, я зможу щось в неї повісити! Біля вікна, з якого було видно ошатну вуличку та будинок навпроти, стояв невеличкий столик стілець зі спинкою. Якби я мала бажання, могла б тут щось писати.

А ще в кімнаті виявилось дуже тепло. Я розімліла ще у їдальні, і суп не надто позитивно вплинув на мою здатність критично оцінювати все, що відбувається довкола, і чим далі, тим ставало гірше, бо я відчувала, як починаю плисти у своїх фантазіях, анітрохи не тямлячи, що коїться. Замість того, щоб бути обережною, я мріяла, як зможу позбутись того дрантя, яке називала одягом, і вбратись у щось пристойне.

Георг десь знайшов для мене сукні, аж цілих дві, і вони здавались мені найрозкішнішим вбранням на світі, дарма, що були завеликі. Видав чисті рушники і… Сказав, що він підготує для мене ванну.

Ванна! Про це раніше було годі й мріяти. Коли я змогла лишитись наодинці з такою велетенською кількістю теплої води, то аж запищала від захвату.

Звісно, десь у затінку свідомості все ще жила думка: раптом він підглядає? Що, як він десь тут і спостерігатиме за мною?

Та зрештою, якщо Георгові, красеневі, яких ще пошукати, нема що робити, тільки розглядати худу дівчину, у якої ребра перелічити можна, навіть не торкаючись, так вони стирчать, то хай дивиться.

Все одно я пірнула у піну так швидко, як могла, і перші кілька хвилин сторожко роззиралась, доки намилювала своє тіло. Але потім розслабилась і, якщо чесно, мало не задрімала.

Звісно, спати у воді — погана ідея, вона швидко холоне, а так і захлинутись недовго. Тож десь за годину я, така чиста, що мало не блищала, змусила себе вибратись з теплої, але вже брудної води, швидко спустила її у злив, обмилась чистою з крану і прудко насухо витерлась рушником, щоб, встрибнувши в сукню, яку мені дали, пробігти до ліжка.

Як виявилось, про нічну сорочку Георг теж подбав. Вона, дбайливо складена вчетверо, лежала біля подушки. І ліжко застелив…

Це насторожувало. Я майже чекала, що скрипнуть двері, і Георг зайде до мене, вимагаючи того, на що я не погоджусь в жодному разі. Та в такому випадку, я зможу втекти, прихопивши з собою сукню. І суп точно буде зі мною, ну, принаймні до завтра. І кекс. Святі небеса, та заради цього кексу можна душу продати, який же він смачнезний…

Але ніхто так і не прийшов. Я сховала свій старий одяг під ліжко, не зважившись викинути це дрантя, бо раптом все-таки доведеться втікати, лягла, вкрилась з головою і майже одразу провалилась у міцний сон без сновидінь. Взагалі-то я збиралась сторожко спати, але після всього пережитого це було неможливо.

…Сни виявились тривожними. Я давно їх не бачила, бо давно не спала нормально, але зараз, трішки розслабившисть , знову опинилась в полоні кошмарів. Я блукала якимись великими світлими залами, а потім за мною хтось біг, і я втікала, аж доки не перечепилась і не полетіла додолу. Відчула, як щось протикає шкіру і залишає шрам, той самий, що тягнувся аж до ключиці. Було боляче, і я не могла зрозуміти, за що це все зі мною…

А потім почула крик.

— Та ти збожеволів!

Спочатку мені здалось, що це кричать на того, хто гнався за мною. Хапаючись за рештки сну, я спробувала розгледіти обличчя, що наді мною схилилось, але не змогла. Реальність увірвалась в життя бурхливим потоком.

Кричали десь тут, неподалік. В сусідній кімнаті, чи що?.. Це було в реальності.

— Даяно, та вгамуйся! — а це точно був голос Георга.

Це його дружина чи хто?.. Зараз неправильно сприйме його порив мені допомогти, вхопить за коси та викине звідси. І прощавай, робото, що мала дати мені домівку аж до весни.

Вилетіти на вулицю в нічній сорочці було б геть погано, тому я швиденько перевдягнулась у сукню і, розпелехана, як була, вислизнула зі спальні.

В коридорі голоси було чутно набагато краще. Вони долинали, як виявилось, з тієї самої їдальні.

— Це безвідповідально, Георгу! Ти не можеш просто так впустити у пекарню вуличне дівчисько, дати їй роботу і…

— Даяно, заспокойся.

— Якщо в тебе є хоч крапля мізків в твой вінценосній голові, Георгу, ти зрозумієш, про що я кажу. Враховуючи те, для чого ми сюди приїхали, це взагалі… — видихнула невідома Даяна. — Чекай…

Почулись кроки. Я не встигла нікуди зникнути, хоча варто було б повернутись до спальні, коли двері відчинились, і до коридору визирнула та сама дівчина.

— Просто чудово, — видихнула вона, спопеляючи мене поглядом. — Зайди-но сюди.

Ну все. Зараз мене виженуть звідси. В кращому випадку.