1 (4)

Георг так виразно подивився на мене своїми осудливими синіми очима, що я аж мимоволі закрутилась на місці і хотіла було кинути ложку і втекти. Тим паче, шлях до втечі було відкрито, може, він не встиг би мене зловити, а я запам’ятала, як сюди йти!

Однак Георг підсунув до мене тарілочку з хлібом, і замість того, щоб тікати, я схопила скибку і відкусила від неї шматок. Смакувало неймовірно, тож всі мої спроби лишатись гордою та незалежною і в жодному разі не дозволити цьому чоловікові на мене впливати провалилися.

— Ну, раз ти мало не поцупила кекс, замість того, щоб купити, в тебе нема грошей. А що ти вмієш робити?

Я проковтнула шматочок якомога швидше і зиркнула з-під лоба на Георга. Що мені йому відповісти? Звісно, очікувана відповідь — щось середнє між “нічого” та “я на все згодна, тільки не проганяйте”. А потім такі, як він, багаті, зі смачними супами, пропонують гріти їм ліжко або щось ще гірше. Я не збиралась на це погоджуватись. І так проживу!

На жаль, у Майбруці, якщо у тебе нема роду, важко знайти нормальну роботу. Я підпрацьовувала, де могла, але часто лишалась без грошей. Звісно, після такого насторожено реагуватимеш… Та на що завгодно, бо добре знаєш, яка ціна чужого нібито доброго слова.

Люди злі та жорстокі. Вони намагаються використати всіх, і найперше — тих, хто здається їм слабким.

Тож я буркнула:

— Кекси вмію цупити.

— Ну, цупити кекси — це, поза всяким сумнівом, справа важлива, — всміхнувся Георг і сів навпроти мене.

Напруження зростало. Взагалі-то те, що він сів, було добрим знаком. Я розуміла, що так маю більше шансів втекти, якщо буде треба. Тому що ми в рівних умовах, а він ще й далі від дверей. Зате ближче до вікна. Хоча, не стрибати ж мені з другого поверху…

Проте я все ще дивилась на нього, мов те вовченя.

— А от цупити кекси з підсобки і викладати їх на прилавок зможеш? Ну, і різні тістечка на вітрину? — поцікавився тим часом Георг. — І тягти гроші з рук клієнтів, коли вони тягнуться за кексами, і видавати їм за це солодощі у відповідності до суми?

Я швидко закліпала.

— Коротше кажучи, підеш продавцем до мене в пекарню?

Цього разу я мало не вдавилася хлібом.

— Нащо це тобі?

— Я тут людина нова. Власне, приїхав з Альсорії, — повідомив він буденно, — і мені треба знайти працівників, а я геть не впевнений, що це така вже легка задача. Тож, — він розвів руками, — якщо така кмітлива та бойова дівчина звалилась мені на голову, треба цим скористатись.

— Знущаєшся?

Мені дуже захотілось плакати. Йому смішно, а мені справді потрібна була б робота. Тільки абсолютно зрозуміло, що він ніколи і нізащо мені її не дасть.

— Ні… Ти що, не вмієш рахувати? — схаменувся Георг.

— Вмію! — гаркнула я так, що він аж сіпнувся. — Вмію я рахувати! Але ти ніколи не візьмеш мене на роботу після того, як я мало не поцупила в тебе кекс! І… І… І я не можу погодитись на таке місце, навіть якби ти справді мене кликав, тому що мені нема де жити, і буде погано, якщо твоя продавчиня спатиме під дверима пекарні. От! А тепер мені пора йти!

 Я з явним жалем поклала половину скибки хліба назад на тарілку, скочила на ноги і зробила крок до дверей, але ті, до цього відчинені, з гучним ляскотом зачинились простісінько перед моїм носом.

В коридорі, я чітко бачила, нікого не було. Отже, Георг володів магією.

Мені звідси не вибратися… Що йому потрібно?

Я озирнулась, в паніці шукаючи шляхи до відступу. Він же навіть не піднявся зі стільця, тільки дивився на мене і посміхався.

— Можливо, ти будеш трішечки поблажливішою і розглянеш мою пропозицію, якщо я скажу, що маю для тебе житло? Тут є вільна кімната.

— І… І що далі? — тремтячим голосом спитала я. — Я працюватиму за житло?

— За житло, за їжу та за гроші.

Отже, мені ще й платитимуть… Ні, так добре точно не може бути. Є якийсь підступ.

— Що… Що мені потрібно буде робити? Що тобі від мене треба?

— Мені потрібно, щоб хтось продавав мої кекси, всміхався місцевим з-за прилавка і таке інше. Звичайна робота продавчині.

— Без бонусів для тебе?

— А які можуть бути бонуси для мене?

Я могла б йому відповісти. Розказати, наприклад, як пропрацювала два тижні в трактирі і втішалась, що нарешті знайшла нормальну роботу, а тоді змушена була тікати звідти, бо трактирник нарешті показав своє справжнє нутро. Як змінювала роботу за роботою, бо в мені всі бачили втомлену відчайдушну дівчину, на все згодну. А я такою не була. Тобто, втомилась, звісно. Але не настільки, щоб підкоритися.

Однак колись мені казали: якщо тобі раптом пощастило, можливо, не варто відганяти це щастя, переконуючи його, як сильно ти йому не підходиш?

Тож я витиснула з себе подобу усмішки і твердо сказала:

— Жодних. Жодних бонусів. Але роботу я виконуватиму старанно.

— Прекрасно, — всміхнувся Георг, підвівся і простягнув мені руку.