1 (3)

Зовні пекарня видавалась зовсім невеликою, однак, як виявилось, йшла вглиб будівлі і переходила у чималу кухню, а з неї — у житлові кімнати. Я думала, ми залишимось на кухні, проте чоловік вів мене за собою, міцно стискаючи зап’ясток, кудись вперед, тоді потягнув сходами угору, на другий поверх. Ми вийшли до коротенького коридору та звернули наліво. Тут розташовувалась їдальня, напевне, найрозкішніша, що я бачила в своєму житті.

Гаразд, бачила я мало, але тут справді було ошатно. Кімната виявилась середніх розмірів, десь чотири на чотири метри, і в самісінькому центрі розташовувався круглий стіл, застелений білою скатертиною. До столу підсунуті стільці, ще й не звичайні, дерев’яні, а з тканинною оббивкою такого ніжного кремового кольору, що мені вмить стало ясно: їстиму я стоячи. І знявши скатертину. Я ж все тут забрудню.

На підлозі лежав килим, теж світлий, з таким ворсом, що на ньому можна було спати без жодної подушки. Я ночувала на солом’яних матрацах, і це в хороші ночі, тож не змогла стримати сумного погляду.

Ступати на таку красу у брудних роздертих чоботях я не могла точно, тож завмерла на мить, а тоді спробувала обійти килим стороною. Якщо тут стрибнути, можливо…

— Що ти робиш? — спитав мене чоловік.

— Я… В мене взуття брудне, — зашарівшись, зізналась я. — Килим миттю зіпсую…

— То роззуйся. Тут тепло.

З одного боку, це означало ще на крок віддалити себе від швидкої втечі. З іншого, я й так не мала особливих шансів, тож зняла чоботи, поклала їх біля порогу і рушила далі босою.

Підлога справді виявилась теплою, ніби під дошками було щось тепле. І взагалі, хоч в їдальні я не побачила каміну, тут виявилось дуже затишно і навіть жарко. Я перестала тремтіти.

Заважав лише голод.

— Спочатку треба помити руки, — повідомив мені незнайомець, продовжуючи робити вигляд, що він — добра фея, що дбає про знедолену сирітку. — Це ось туди, — він вказав на невеликі дверцята, що ховались за портьєрою. — Там є рукомийник.

Я зазирнула всередину, швидко знайшла рукомийник, про який говорив мені власник пекарні, відкрутила маленький краник… І охнула від подиву, зрозумівши, що мені на долоні ллється тепла вода.

В цю мить я була готова продати душу, аби тільки мені дозволили затриматись тут довше. Спочатку збиралась помити лише руки, але потім, не стримавшись, плеснула водою ще й собі в обличчя і мало не застогнала від задоволення. Як же приємно, коли тілом не біжать дрижаки від одного доторку до води… На вулиці вже розвертається зима, скоро там буде непереливки. А я тут, насолоджуюсь теплою водою.

Я підвела погляд і подивилась на власне відображення у дзеркалі. Воно також вихоплювало стіну навпроти, з красивим кремовим кахлем у квіточку, і я, подивившись на власне відображення, особливо гостро відчула, наскільки ж недоречно тут виглядаю. Куди мені до цього чистого красивого будинку…

Старий протертий плащ, короткувата, до середини щиколотки, спідниця, під яку вічно підступно пробирався холод взимку, тоненька — не від того, що з дорогої тканини, а тому, що давно вже протерлась, — сорочка… Це все можна було перевдягнути. Мене можна було вмити та причесати, привести до ладу закошлане чорне волосся, навіть якось приховати шрам на шиї, що тягнувся аж до ключиці, за високим коміром — все одно я не пам’ятала, як його отримала. Проте що робити з карими очима, повними сірої безнадії та втоми, я сказати не могла.

Щоправда, варто було подумати про кекс, як я відразу відкинула геть всі сумніви, звеліла собі зібратись з силами та піти поїсти супу. Потім переживатиму, що робити далі. А поки…

Я витерла руки білосніжним рушником, що висів поруч на гачку, і вийшла назад до кімнати. На столі вже парувала мисочка супу, поруч на підставці красувалась невелика квітчаста каструлька. Трохи збоку він поставив маленьку тарілку, а на неї поклав кілька скибок хліба. Одну з них саме тримав в руках і розмащував по ній густий смалець, тоді ще трішки підсолив, закінчивши, і взявся за наступну.

Порізаний на порційні шматки кекс теж тут був.

— Сідай, — запропонував він, відсуваючи для мене стілець. — І як тебе хоч звати, лихо чорноброве?

— Ви теж не представлялись! — буркнула я, шурнувши за стіл, і схопила ложку.

Поїсти і втікати звідси.

— Я Георг, — назвався він, пропустивши мій укол повз вуха. — а ти?..

Суп виявився найсмачнішим з усіх, що я коли-небудь пробувала в своєму житті. Це підкупало, тож я, трошки посумнівавшись, назвалась:

— Нат.

— Нат? То не чоловіче ім’я?

— Не чоловіче. Наталі, — огризнулась я, миттю випускаючи свої голки. — Але Наталі, знаєш, не живуть на вулиці і не голодують. Тому — Нат.

— Зрозумів, — він підсунув до мене тарілку з хлібом і взявся заварювати чай, теж неймовірно ароматний. — Ясно, чому тебе так до кексу потягнуло… Може, допомога потрібна?

Потрібна. Звісно, потрібна. Я щойно зізналась, що на вулиці живу! Однак, ясна річ, не могла довіритись незнайомцеві… І показати свою слабкість перед ним теж не могла. Тож, важко сопучи, пробуркотіла:

— Не треба мені ніяка допомога.