1 (2)

Я завмерла, не знаючи, що робити далі. Треба було кидатись у вітрину, доки я ще мала змогу. А тепер…

Незнайомець не виглядав кремезним, ні, однак він був чоловіком, і досить сильним, високим та струнким, щоб наздогнати мене, навіть якщо я зможу вивернутись, і повернути назад силоміць. Крім того, вдивляючись в його яскраво-сині очі, я бачила знайомі круговерті сили. Магія кипіла в нього під шкірою. Це не просто пекар. Він володіє магією, і, скоріше за все, це активний, підкорений дар, що може скрутити мене в баранячий ріг.

Отже, залишилось тільки підкоритись, ну, або принаймні імітувати покору і шукати слушної миті, щоб вивернутись і втекти. А потім довго не попадатись йому на очі. Мало що йому потрібно…

У мене було погане дитинство і ще гірша юність. Кожен може образити мале дівча, а беззахисну дівчину — ще й потягнути в свої обійми і не тільки. Однак до сьогоднішнього дня я нікому не дозволила себе торкнутись, і збиралась боротись до останнього.

— Будь ласка, — пискнула я ще жалібніше, аніж досі, — відпустіть.

Де там. Він навіть не думав відпускати, а мій погляд постійно кидався до кексу. Ще й в животі загурчало так, що навіть глухий би почув, яка я голодна.

— Я більше до вас ніколи не зайду і нічого у вас не проситиму! Присягаюся! Присягаюся мамою! — випалила я.

Чоловік струснув головою, і темне волосся впало йому на очі. Погляд трішки потеплішав.

— Якби в тебе була мама, дівчинко, достойна того, щоб нею присягатися, не думаю, що ти б намагалась стягнути святкові кекси прямісінько з пекарні. А він, між іншим, святковий.

— Святковий?

— Ага, — кивнув він. — Я спік його, щоб відсвяткувати відкриття пекарні. Залишив охолонути.

— П-пробачте… — винуватою я себе все ще не відчувала, але трішки соромно стало. — Але ж с кексом все в порядку.

— Ага.

— Відпустіть… Прошу.

— Як тебе звати?

— Відпустіть…

— Леді Відпустіть, навряд чи вас звати саме так, — гмикнув він. — Ну, і що ти збиралась робити з цим кексом? Без гарячого чаю, на голодний шлунок таке не їдять…

Чоловік у сорочці, що коштує більше, аніж все, що я надягала в житті, разом взяте, навряд чи може зрозуміти, що такі, як я, їдять все, що дадуть, і все, що вдалось добути. І якщо він збирається засуджувати мої смаки, от це погана ідея.

— А ще в мене є суп, — повідомив він. — І трохи тушкованого м’яса. Хочеш, пригощу?

— Що? — я заморгала. — Ви… Мене… Нащо?!

Незнайомець явно задумав щось погане. Злодюжкам суп не пропонують. Отруїть? Продасть рабовласникам? Гаразд, в Майбруці нема рабства, але це офіційно! Може, він співпрацює з якоюсь злочинною гільдією абощо! В будь-якому випадку, ніхто не пропонував би цього всерйоз і просто так!

— Ти явно голодна, — пояснив своє дивацтво чоловік, — а я, як бачиш, маю вдосталь їжі. Я хочу тебе пригостити, коли ти вже сюди залізла, і запросити на святкування мого дня народження. Після супу та м’яса можна і шматок кексу з чаєм отримати. Або тістечка.

— Кексу! — випалила я, хоча щойно прокручувала в голові: нізащо не можна тут залишатися. Але де там, той лимонний прекрасний запах позбавив мене решток здорового глузду ще п’ять хвилин тому, і за цей час мізки назад в голові не проросли.

— То що, — поцікавився він, — ти залишаєшся? Бачу, кекс викликає у тебе винятково позитивну реакцію. І суп. Гарячий, на курячому бульйоні, з лавровим листочком, зі свіжою локшиною, між іншим, власного приготування.

Я спробувала оцінити ризики. Мене, як мінімум, нагодують. Якщо пощастить, не зачеплять. А якщо ні?

Чоловік був молодим та привабливим. Я замислено подивилась на його виразне підборіддя, гострі вилиці, великі очі в обрамленні густих чорних вій, яким жінка б позаздрила, і подумала, що такий красень навряд чи ловить крадійок в пекарні, він може знайти собі дівчину і без мене. Можливо, він справді хоче зробити добру справу, коли я попалась йому під руку.

Але я намагалась зіпсувати його кекс. Дорогий. А в нього свято. І зовнішність буває дуже оманливою. А в церкві взагалі балакали, що тут якийсь демонопоклонник завівся.

З іншого боку, жодний демон мені нічого поганого не зробив. А от церква та місцеві віруючі ще й як! А звабник продовжував:

— А ще до супу хліб, запашний, ще трішки теплий, щойно з печі, м’який, що навіть не кусати, а ламати треба, і до нього намазка зі смальцю…

Все. Вирішено. Нехай забирає мене хоч до Безодні та віддає демонам у жертву, якщо ті демони годують настільки добре, наскільки він описує.

— Гаразд, — прошепотіла я. — Я залишаюсь.

— От і чудово. Молодець, — всміхнувся він і, підступно всміхнувшись, потягнув мене вглиб пекарні, а я слухняно рушила слідом.

Сподіваюсь, він справді мене нагодує, перш ніж приносити в жертву демонові, бо буде зовсім образливо, якщо я загину, навіть не спробувавши той хвалений суп!

____

Мої любі читачі, вітаю вас у новій історії! Сьогодні складний день, але сподіваюсь, вона підніме вам настрій.