1 (1)

Наталі

Лимонний кекс пахнув на всю пекарню. Мало того, що це був найкрасивіший кекс на світі, то ще й аромат від нього йшов такий, що я буквально божеволіла. Всі здорові, розумні думки вмить покинули голову, варто було тільки помітити це чудо кондитерського мистецтва. Великий, запашний, всередині явно з кремом…

Я ковтнула слину.

Це небезпечно. Безвідповідально. Це буде найдурнішим вчинком в моєму житті.

Треба сконцентруватись на більш простій меті.

Взагалі-то я зайшла за булочками. Звичайними, не солодкими, отими, яких лежала ціла купка. Коштували вони мало, проте в мене не було грошей їх купити. Власне, я не могла купити навіть черствий хліб, бо не мала ані монетки. І з учорашнього ранку не тримала в роті жодної крихти, а живіт аж зводило від болю.

Тож я збиралась зробити нещасні очі та попросити булочку у пекаря – він іноді розщедрювався, – а тоді швиденько піти геть. Однак все з самого початку пішло не по плану.

Пекарня змінилась! Я не знайшла булок, до яких звикла, і горілого запаху зсередини теж не долинало. Не було і гнівливого пекаря, що іноді допомагав, а іноді мало не з кочергою кидався.

Мене ніхто не гнав. Власне, в пекарні взагалі не було нікого! З її глибин долинав шум, сварились чоловік та жінка, але в залі з вітриною людей не виявилось. А кекс — був. Звабливий, неймовірний…

Ні, я не могла його взяти. Ніхто мені його не дасть. Але… Так хотілось взяти бодай шматочок… Я незчулась, як підійшла, а тоді кекс ніби відростив крила, разом з тацею, і стрибнув прямісінько мені в руки. Я стиснула тацю так міцно, ніби це був найбільший скарб в моєму житті, пообіцяла собі, що зараз вигадаю, як відрізати непомітно малесенький шматочок, позадкувала, вперлась у щось спиною, озирнулась…

І зрозуміла, що переді мною новий господар пекарні.

Він стояв прямісінько в дверях, схрестивши руки на грудях, і дивився на мене насичено-синіми, гарними очима. Що ж, цей чоловік був, мов кекс: красивий, недоступний і небезпечний. А ще підперезаний фартухом и зі слідами муки на явно дорогій сорочці. Та вона коштувала більше, ніж рік мого життя!

Гаразд. Рік мого, безпритульної сироти, життя взагалі нічого не вартий.

— Ти взяла мій кекс, — погрозливо промовив він.

— Вибачте, — пискнула я, задкуючи.

Треба було віддати тацю чоловікові і дати драла. Це було б розумно. Можливо, він мене відпустить. Однак якась дурна жадібність змусила мої руки вчепитись в посудину ще міцніше.

Я нічого не їла з самого ранку.

Напевне, це погано впливає на мізки.

Я міцніше притиснула кекс до грудей і спробувала відшукати якийсь інший шлях до відступу. Може, ось через ті двері, через які він, вочевидь, вийшов? Але там, здається, ще хтось є. Я чула два голоси, один точно був жіночий. Не проскочити. Може…

Через вітрину? Вона тут була, велика, скляна, з неймовірними тістечками, виставленими на прозорих поличках, склянками з холодними десертами… Все це теж видавалось дуже смачним, але не настільки, як кекс.

Можна вистрибнути назовні, розбивши її. Звісно, я поріжусь, але на мені зазвичай заживає, як на собаці. Проте я нароблю купу шкоди, а за таке можуть і в поліцію звернутись.

Але які в мене ще варіанти? Що може зробити звичайна дівчина, яка навіть чаклувати нормально не вміє? Скімлити?

А це ідея!

— Будь ласка, — жалісно захлюпала я носом, — пробачте, я не хоті-і-і-іла!

— Їсти мій кекс? — вигнув брови незнайомець.

— Їсти — хотіла! Красти не хотіла. Я думала відрізати малесенький шматочок, лише спробувати, бо я ніколи такого не їла і навіть не бачила! Але в мене нема грошей, — я схлипнула ще виразніше, намагаючись якось боком його обійти. — В мене нікого нема, мені так страшно, а зима… Зима це завжди голод… Відпустіть, будь ла-а-а-аска!..

Він зробив крок до мене. Шлях до дверей звільнився, і я побачила в цьому надію. треба обережненько прослизнути…

— В мене нема дому, — продовжувала схлипувати я, навіть ані словом не брешучи, — мої батьки померли, — в цьому я впевнена не була — просто я навіть не пам’ятала своїх маму й тата, — мені так холодно, страшно, я просто… в мене в голові запаморочилось від цього кексу…

Чоловік зсунувся ще на півметра в моєму напрямку, і я зрозуміла: пора. Міцно стиснувши тацю в руках, кинулась вперед, до дверей, і вже була за півкроку до виходу, коли міцні чоловічі руки спіймали мене за талію. Старий плащ, який я носила вже багато років, затріщав у нього в руках і розлетівся, лишаючи мене без останньої зимової одежини, а незнайомець згріб мене в обійми. Я відчула, як палить його доторк крізь мою тоненьку сорочку, що крилась під плащем, спробувала викрутитись, але де там! Він тримав міцно. А тоді, повернувши мене до себе обличчям, однією рукою висмикнув в мене тацю з кексом, і заявив, продовжуючи обіймати:

— Ти нікуди звідси не підеш.