Розділ 11

– Дякую, я все, – відкладаю столові прилади та почуваюся набагато краще. Збираю лотки назад у пакет і тільки-но збираюся повернутися до роботи, як Єгор мене зупиняє. 

– Тоді їдемо, – він підводиться на ноги, вимикає ноутбук і наближається до мене.

– Куди? – дивуюсь. Намагаюся згадати, які ще справи сьогодні у Єгора, але по моїх записах наче нічого немає. Невже знову потягне мене на якусь зустріч? 

– Додому тебе відвезу, – заявляє так, наче в цьому немає нічого особливого. Навіть легенько підштовхує в спину, коли розуміє, що я нікуди не збираюся.

Звісно, я можу заперечити та сказати, що зі мною все добре і я можу працювати далі. Але навіщо? Варіантів є два. Можливо, Єгор таки зрозумів, що переборщив з роботою, і тепер хоче спокутувати свою провину. Або ж він зібрався мене звільнити, але не хоче робити це в офісі. 

Забираю свою сумку, і ми разом їдемо ліфтом вниз. Сідаємо в автівку Леонова і їдемо до нашого будинку. Єгор мовчить, а я починаю хвилюватися. Не хочу, щоб він мене звільняв. Здається, я довела, що не легковажна дівка. Зробила все, що він просив. 

– Ванессо, я хотів попросити пробачення за те, що вчора сказав, – автомобіль зупиняється на перехресті, і Єгор повертає голову у мій бік. – Я не вважаю тебе розпещеною дівчиною. Просто ненавиджу запізнення і люблю порядок у всьому. 

– Дивно чути від тебе вибачення, – шепочу. Мені здається, чи Єгор просить вибачення перед тим, як звільнити мене? 

– Я дійсно не звик визнавати власні помилки, – він знову рушає, а я розглядаю його довгі пальці, що обхопили кермо. – Спочатку шкодував, що взяв тебе на роботу, але зараз розумію, що ти можеш виправитися. Працювати без сну та їжі – це дуже відчайдушно, але маю визнати, що ти мене здивувала. 

– Ти не будеш мене звільняти? – випалюю, не втримавшись. 

– Що? – дивується Єгор. – Ні, не буду. Я хотів сказати, що завтра ти можеш залишитися вдома. Зустрінемося вже у понеділок. Сподіваюся, що ти добре відпочинеш і не будеш втрачати свідомість. 

– Дякую тобі! – кажу абсолютно щиро. – Знаєш, інколи ти мене дратуєш, але бувають моменти, коли я розумію, що ти хороший. Ти єдиний, хто повірив у мене, і я ціную це. 

– Отже, я тебе дратую? – Єгор вдає, що злиться, але я-то бачу, що він заледве стримує сміх. Ну ось, саме таким він подобається мені значно більше. 

– Зовсім трішечки, – навіть на пальцях показую цю мізерну відстань. Автомобіль зупиняється біля нашого під'їзду, і я виходжу на вулицю. – До понеділка, Єгоре Володимировичу. І… дякую за довіру. 

– Дуже сподіваюся, що роблю правильно, – тепер він говорить абсолютно серйозно. Я лише мовчки киваю і зачиняю двері. 

Поки їду ліфтом на свій поверх, згадую про сьогоднішню зустріч з Вікою. Ну як після такого я можу зрадити Єгора і працювати її таємним агентом? Я ніколи не опущуся до такого низького рівня. Єгор мені довіряє, і як би сильно він мене не дратував, сьогодні я побачила його з іншого боку. І цей бік мені дуже сподобався. 

Вдома приймаю душ і лягаю спати. Лише опинившись у теплому ліжечку, розумію, наскільки сильно втомилася. Прокидаюся лише наступного дня ближче обіду. Прибираю у квартирі і йду в супермаркет за продуктами. Лише зібравши покупки у два величезні пакети, розумію, що забула дещо дуже важливе. У мене більше немає автомобіля, а звідси до мого дому добрих двадцять хвилин пішки. 

Доводиться викликати таксі, і поки чекаю його, зручніше перехоплюю пакети. Автомобіль чекає мене на стоянці, і коли бачу його, швидко йду поміж інших автомобілів. Не знаю, як це відбувається, але коли проходжу поруч з чорним тонованим Jaguar, автомобіль різко здає назад. Не чекаючи такої підстави, випускаю з рук пакети, а тоді ще й отримую бампером по ногах. Автівка просто штовхає мене, а тоді різко зупиняється. Здається, водій таки помітив перешкоду позаду і не переїхав мене повністю. Тільки гепнувшись на асфальт, розбиваю до крові коліна. 

– Пробачте, я вас не помітив! – поруч присідає чоловік з білявим волоссям і похмуро розглядає мої ноги.  – Давайте допоможу!

Він тягнеться до моїх рук, щоб допомогти встати, але я роблю це сама. Хочеться прибити цього сліпого ідіота, але спочатку треба зібрати яблука, які висипалися з пакета і покотилися хто куди. 

– Хто тільки права тобі видав? – бурчу і закидаю перше яблуко назад у пакет. 

– Пробач, – ми швидко переходимо на “ти”, і чоловік допомагає мені збирати яблука. – Сильно поранилась? Давай поїдемо в травмпункт. 

– Сам їдь у травмпункт, – фиркаю і забираю у нього з рук останнє яблуко. – У тебе явно проблеми з зором. 

Чоловік хмуриться і, напевно, ображається, та мені якось байдуже. Черговий багатий хлопчик, якому татко купив тачку. Знаю, тому що сама така… Тільки от мені як купив, так і забрав. 

– Давай я тебе додому відвезу. Хоча б так попрошу вибачення за цю прикрість, – заявляє чоловік і забирає у мене з рук пакет. Відчиняє багажник і обидва пакети туди ставить. 

Дивно, але мені подобається його наполегливість. А ще я не хочу чекати на  чергове таксі. Те, що я викликала, поїхало, не дочекавшись на мене. 

Чоловік відчиняє для мене пасажирські двері, і я одразу відмічаю дорогий годинник на зап'ясті та брендові джинси з футболкою. Блондин доволі привабливий, але поки що він цікавить мене тільки як водій. Головне, щоб додому цілою привіз.