Розділ 6

– І що це означає? – зовсім нерадісно питає, коли опиняюся поруч. Єгор не поспішає рушати, а мені кортить закотити очі до неба. 

– Що саме? – вдаю з себе дурненьку і кілька разів кліпаю очима. 

– Я не таксі, Ванессо, – здається, у когось терпіння на межі. Але це нічого, я потерплю. 

– Я не можу викликати таксі, – намагаюсь натиснути на жалість. – Запізнюватися також не хочу. То чому б нам не поїхати разом?

Здається, Єгор розуміє, що я звідси не вийду, і, буркнувши щось собі під ніс, таки рушає. Все-таки є дещо хороше у тому, що ми живемо в одному будинку. Я можу добряче зекономити на таксі. Хоча сумніваюся, що суворий бос вдруге впустить мене у свою автівку. 

– Як справи з батьком? – несподівано питає, коли зупиняє автомобіль на перехресті. 

– Ну… як сказати, – хмикаю. – Він забрав у мене тачку. Не здивуюся, якщо скоро і квартиру забере. 

– Не шкодуєш, що пішла до мене працювати? – дивиться на мене зацікавлено. 

– Та ні, – кажу абсолютно щиро. – Для батька я завжди була невдахою, як і для сестри. 

– А мама? Чому ти про неї не говориш? – чергове запитання від Єгора, від якого у горлі з'являється клубок. 

– Вона померла кілька років тому, – кажу тихо і відвертаюся до вікна, щоб Єгор не бачив моїх сліз. Про неї мені завжди важко згадувати, але я однаково час від часу це роблю. Щоб не забути… 

Мій бос більше нічого не запитує. Коли зупиняє автомобіль на стоянці, я першою виходжу на вулицю і прямую до входу. На щастя, ще доволі рано і нас не мають бачити разом. Зайві чутки мені не потрібні. І Єгору однозначно теж. 

Коли мій бос з'являється у приймальні, одразу кидає погляд на стелажі, де зараз ідеальний порядок. Готую йому каву і, прихопивши з собою записник, прямую у кабінет за черговою порцією завдань. 

– Сьогодні ти маєш зробити графік зустрічей на наступний тиждень. Всі зустрічі тільки до обіду, – роздає накази Єгор, розмістившись у своєму шкіряному кріслі. – А ще мені потрібні звіти з фінансового відділу. Піди туди та попередь директора. Щось він зовсім забув про свої обов'язки. 

– Добре, – уявлення не маю, де той фінансовий відділ, тому знову доведеться просити Настю про допомогу. – Ще щось?

– Поки все, – Єгор киває мені на двері, щоб забиралася, а я на це тільки мило усміхаюся. Все ще не можу зрозуміти, як цей чоловік може бути таким мудаком. Не завжди, звісно, але буває. 

Повертаюся до роботи та розумію, що впорядкувати всі зустрічі свого боса не так вже й просто. Таке враження складається, що з ним хоче зустрітися пів міста. 

Коли ж згадую про фінансовий відділ, набираю номер Насті, але дівчина не відповідає. Напевно, зайнята, тому вирішую йти на пошуки самостійно. Спускаюся на перший поверх до рецепції й тільки-но виходжу з ліфта, ненароком чіпляюся плечем за доволі молодого хлопця. 

– Ой, пробачте! – відступаю на крок та усміхаюся. 

– Ти в нормі? – питає красунчик і так мило усміхається, що навіть соромлюсь трохи. Високий брюнет у дорогих лахах і явно не простий смертний. Цікаво, що він забув у цьому місці?

– Ага. А ти? – переходити на “ти” з незнайомцем доволі легко. 

– І я, – киває. – Ти працюєш тут? Не бачив тебе раніше. 

– Я лише другий день, – відповідаю. – Шукаю фінансовий відділ. До речі, ти не знаєш, де це?

– Восьмий поверх, – відповідає. – Поїдемо разом?

Киваю на знак згоди й знову повертаюся у кабіну ліфта. Не знаю чому, але обличчя цього хлопця когось мені нагадує. Тільки не можу зрозуміти кого… 

– Ти у якому відділі працюєш? – цікавиться хлопець. Напевно, йому не дуже комфортно від мовчання між нами. 

– Так я цей, помічниця гендиректора, – заявляю.

– Справді? – дивується хлопець. – І як тоді Єгор Володимирович?

– Суворий, – бурчу. – А місцями дратує мене до божевілля. Ой!

Пізно згадую, що зовсім не знаю того, хто стоїть поруч, а вже встигла розповісти йому практично все про себе. І про Єгора не забула.

– Все гаразд, – сміється хлопець. – До речі, я Стас. Також працюю тут.

– Ванесса!

Ну нічого собі! І ким треба працювати, щоб лише в брендові лахи одягатися? Звісно ж, у Стаса я про це не питаю, але було б цікаво дізнатися відповідь. 

Ліфт зупиняється на восьмому поверсі, і я першою його залишаю, наостанок попрощавшись зі Стасом. Думаю, ми ще неодноразово зустрінемося, якщо він дійсно тут працює. 

Фінансовий відділ дійсно тут, і коли заходжу туди, відразу шукаю поглядом головного. 

– Ви когось шукаєте? – запитує у мене мініатюрна білявка, яка якраз проходить повз. 

– Мені ваш директор потрібен. Я від Єгора Володимировича, – пояснюю. 

– Так це в кінці коридору. Останні двері, – повідомляє, і я одразу їй дякую. 

Швидко прямую туди, але коли бачу потрібні двері різко зупиняюся. Вони зачинені не повністю і мені добре чутно чоловічий голос і лише один. Отже, директор телефоном розмовляє.