Розділ 4

– Дівчино, ви куди? – на вході мене зупиняє похмурий охоронець і прискіпливо розглядає. 

– Я до Єгора Володимировича, – широко усміхаюся. – Працюю тут відсьогодні. 

– Дійсно? – здається, він мені не вірить. Ну так, на помічницю я явно не схожа, а от на власницю усієї цієї будівлі – ще і як. – Ваше прізвище?

– Соколова, – бурчу. – Ванесса я!

Пізно згадую, що Єгор навряд чи знає моє прізвище, тому поспіхом додаю й ім'я. Охоронець кілька секунд спілкується з кимось телефоном, а тоді нарешті дає мені зелене світло. 

– Піднімайтеся на сімнадцятий поверх. Єгор Володимирович чекає на вас, – стримано заявляє. Я ж дарую йому свою корону усмішку і швидко прямую у бік ліфтів. Не час озиратися навколо, треба поспішати до Єгора. Щось мені підказує, що бос він жорсткий. 

Поки їду у дзеркальному ліфті, розглядаю своє відображення. Добре хоча б те, що я маю чудовий вигляд. Сподіваюся, Єгор оцінить. Я ж для нього старалася, як-не-як. 

У приймальні нікого немає, зате встигаю відмітити, що тут доволі мило і робоче місце мені підходить. Не встигаю розглянути все детально, як телефон на столі починає дзвонити, і від страху я мало не сивію. 

Уявлення не маю, хто це може бути, але на дзвінок наважуюся відповісти. Я ж тепер помічниця, як-не-як!

– Слухаю! – випалюю, затамувавши подих. 

– Зайди до мене! Негайно! – Єгор не кричить, але тон його голосу такий, що сироти шкіру вкривають. 

Нічого не відповідаючи, кладу слухавку на місце і, прихопивши свою сумку, наближаюся до дверей з табличкою “Гендиректор”. Стукаю один раз, а тоді розумію, що дурня все це. Впевнено тягну двері на себе і переступаю поріг. 

Маю визнати, що у кріслі президента Єгор виглядає просто неймовірно. Такий серйозний та зосереджений. Він відриває погляд від паперів і дивиться на мене так, наче я в черговий раз зробила щось жахливе. 

– Ти запізнилася. Робочий день розпочинається о восьмій, – заявляє роздратовано.

– А вчора ти не міг про це сказати? – фиркаю і наближаюся до нього. Кладу сумку на стіл, а сама сідаю у крісло навпроти чоловіка. Погляд торкається його розбитої губи, яка вже почала заживати, а коли розумію, що надто довго на нього витріщаюся, стає ніяково. 

– Добре, визнаю, що це мій провтик, – Єгор подається вперед і схрещує пальці на столі. – Від завтра ти маєш бути на робочому місці рівно о восьмій. Ще одне запізнення – і ми з тобою інакше говорити будемо. Зараз ти підеш у відділ кадрів і заповниш усі необхідні папери. Він на шістнадцятому поверсі. Там тебе ведуть у курс справ, і повернешся сюди. Роботи багато, тому за своє запізнення будеш працювати на дві години довше. 

– Гей! Так не… – встаю на ноги, але договорити не виходить. Стулюю рота, коли ловлю на собі злий і холодний погляд Єгора. 

Я ж сама сюди прийшла, тому просто не маю права показувати своє невдоволення. Цей чоловік великодушно вирішив мені допомогти, і те, що він дратується зараз – зрозуміло. Треба просто шукати у всьому позитив. Нарешті я працюю! Скоро татко червоними плямами покриється від злості. 

Та хіба мене це має хвилювати? Він хотів, щоб я подорослішала і почала працювати. Ну все, бажання виконано! 

У відділі кадрів мене зустрічають трохи боязко. Видно, що жінки не можуть второпати, як мене сюди занесло. Я ж намагаюся бути милою і часто усміхаюся. Заповнюю всі необхідні папери та слухаю розмови цих жінок. 

– Єгор Володимирович суворий, але справедливий. За останній місяць звільнив трьох помічниць.

– Ого! – не можу втриматися від коментаря. – А чому так? Ніхто не підійшов? 

– Просто він не любить, коли його намагаються спокусити, а ці дамочки тільки це й робили. Краще б роботу свою добре виконували, – стишує голос одна з жінок. – Хочеться вірити, що ти не така. Видно ж, що гонитва за багатим чоловіком – це не твоє. 

– Ага, таке враження складається, що чоловіки самі за тобою бігають, – додає інша. – Не зрозуміло тільки, навіщо тобі ця робота. Так і не скажеш, що ти потребуєш грошей. 

– Перше враження може бути оманливим, – знизую плечима і, попрощавшись з ними, повертаюся у приймальню. Тут мене вже чекає дівчина з темним волоссям і широкою усмішкою. 

– Привіт! Я Настя! – дівчина простягає свою руку, яку я одразу потискаю. – Працюю у бухгалтерії. Єгор Володимирович попросив мене ввести тебе у курс справ. Готова слухати?

Доволі невпевнено кивнувши, я лише витріщаю очі на цю дівчину, яка береться безперебійно розповідати мені про мої нові обов'язки. Хто б міг подумати, що їх буде так багато. А я навіть записника не взяла, хоча не факт, що буду встигати записувати за цією блискавично швидкою дівчиною. 

Виявляється, що помічниця не тільки на дзвінки повинна відповідати та готувати каву, а ще складати графік зустрічей на тиждень, їздити з босом на зустрічі та перевіряти документацію. 

Настя говорить без зупину хвилин двадцять, і під кінець у мене починає сіпатись око. Щось ідея працювати тут вже не здається мені такою геніальною. 

– Якщо виникнуть проблеми – набери мене, – Настя знову усміхається і залишає мені свій номер на клаптику паперу. Коли ж вона йде і я залишаюся зовсім сама, стає реально страшно. 

А що, якщо я не впораюся? Тоді у Віки та батька буде ще одна причина назвати мене нездарою.