Розділ 3

– Він твій хлопець? – недовірливо питає Влад, розглядаючи нас обох. – А цей тоді хто?

Брат киває на блондина, якого його охорона попід руки повела на вихід. 

– Цей ідіот причепився до мене, а… – я зупиняюся, тому що уявлення не маю, як звати мого “хлопця”. Витріщаюся на нього з проханням в очах, і він вкотре важко видихає. 

– Мене Єгор звати, – заявляє брюнет. – Цей придурок дійсно причепився до… 

Ну ось, тепер і він у черговій бентежній ситуації. Єгорчик же мого імені також не знає! 

– Владе, дякую за допомогу, але ми вже поїдемо! – відпускаю нещасного Єгора й міцно обіймаю брата і навіть цілую в колючу щоку. 

Влад не встигає більше нічого запитати, тому що я дію швидше. Хапаю Єгора за руку і тягну за собою на вихід. Треба якнайшвидше забратися звідси, а там видно буде. 

Вже на вулиці сам Єгор мене зупиняє, витягнувши свою руку з моїх пальців. Він хмуриться, а я не можу відвести погляду від його розбитого обличчя. 

– Може, поясниш, що це було? – питає сердито. Тепер, коли ми залишилися самі й більше немає причин вдавати закоханих, цей чоловік знову демонструє свій жахливий характер. 

– Для початку хочу сказати: дякую, що допоміг, – стримувати себе важко, але я повинна це зробити. Все-таки цей Єгор отримав через мене, і цей факт добряче напружує нас обох. – І вибач за те, що той неадекват накинувся на тебе. Маю визнати, що тримався ти чудово. 

– Це все? – питає нетерпляче. – Просто я дико втомився сьогодні й хочу нарешті поїхати додому. 

Кусаю собі язика, тому що слова цього Єгора мені не подобаються. Він здається мені пихатим і самовпевненим, але ж допоміг, чорт забирай! 

– А мене підкинеш? – випалюю й у відповідь отримую ще один його сердитий погляд. – Все-таки ти мене врятував, а тепер залишаєш одну на порожній стоянці. 

– А як же той брюнет, який прийшов з охороною? – питає Єгор.

– Це мій брат, Влад. Якщо повернусь у клуб, він ставитиме багато запитань, – бурчу. – То як? Допоможеш востаннє? 

Єгор нічого не відповідає. Просто наближається до чорного і дуже дорогого Mercedes та відчиняє пасажирські двері. Не вірячи власному щастю, швидко сідаю в салон і пристібаю ремінь безпеки. 

Сам чоловік з'являється за кермом через хвилину й одразу заводить двигун. Не знаю чому, але мені кортить поговорити, хоча й розумію, що Єгор дочекатися не може, коли я зникну з його автомобіля. 

– У тебе є аптечка? Треба рани обробити, – випалюю, коли автомобіль починає рухатися.

– Не варто. Це не смертельно. Куди їхати? – у мій бік чоловік старається не дивитися. Здається, я йому добряче набридла. 

Називаю свою адресу та отримую у відповідь трохи здивований погляд Єгора. Хочу запитати, що за реакція така, але розумію, що він не буде відповідати. 

Спочатку їдемо мовчки, але в якийсь момент щось тягне мене увімкнути телефон. Вже через хвилину розумію, що дарма це зробила, адже від батька прилітає понад п’ятдесят повідомлень. 

– От блін! – не встигаю вимкнути телефон знову до того моменту, як починає надзвонювати татко. Єгор підозріло коситься у мій бік, а я пізно розумію, що дарма не поговорила з татом одразу. Все-таки він хвилюється. 

Набравши у легені якомога більше повітря, таки відповідаю на цей дзвінок. Відчуваю, що нічого хорошого він мені не принесе, але вибору, як такого, немає. 

– Слухаю! – бурчу і затамовую подих. 

– Де тебе носить, Ванессо? – батько кричить так, що мені доводиться відставити телефон від вуха, щоб не оглухнути. 

– Хіба я зобов'язана звітувати перед тобою? – бурчу ображено. 

– Ти випробовуєш моє терпіння, дочко! – випалює.

– А ти мене розчаровуєш, – видихаю. – Віка сказала, що ти передав їй управління компанією. Це правда? 

– Правда, – тато відповідає спокійно, наче все нормально і так має бути. – А що ти хотіла? Щоб я передав управління тобі? Ти ж сама розумієш, що нічого не тямиш у цій справі. 

– Ну, звісно, куди ж мені до Віки, – хмикаю і відчуваю, як очі сльозами наповнюються. Швидше за все, це через алкоголь я такою м'якою стала, але, хай там як, мені дуже образливо за вчинок тата. 

– Ванессо, ти маєш розуміти, що Віка заслуговує на цю посаду більше, ніж будь-хто, – продовжує доводити своє тато. Здається, він не розуміє, чого я хочу, і пояснювати йому я не буду. 

– Вибач, але я не розумію, – фиркаю і швидко завершую виклик. Телефон знову вимикаю, тому що навіть не сумніваюся у тому, що тато зателефонує знову. 

Кидаю його в сумку і швидко витираю мокрі доріжки від сліз на щоках. Лише зараз розумію, що автівка більше не рухається і стоїть біля мого під'їзду. 

– Чому не сказав, що ми приїхали? – бурчу і хапаюся за ручку дверей.

– Не хотів заважати твоїй розмові, – стримано відповідає Єгор. 

– Дякую, що підвіз. І… пробач, якщо щось не так, – кажу і залишаю салон. Не озираючись, прямую до під'їзду, але не встигаю відчинити двері, тому що це за мене робить Єгор. – А ти куди зібрався? – розгублено питаю.