81. Мішель

Я була в шоці від усього, що відбувалося. Дивилася на Рада, а з очей текли сльози. Ніколи не думала, що Микола, який був таким дружнім і приязним, здатен на таке…

— Значить, ти не пробачив мене? — Рад зітхнув. — Миколо, якщо це помста за мою сестру, давай розберемося з цим сам-на-сам. Відпусти Мішель, ти ж знаєш, що вона вагітна. Вона і дитина тут ні до чого.

 — Поки ти не переживеш те саме, що пережив я, ти мене не зрозумієш, — тихо сказав Микола, і від цих слів мені стало ще більш страшно. 

— Я розумію, що тобі було погано. Але погрожувати вагітній дівчині… Хіба ти така людина? Ми ж були друзями… Ти був добрим, чуйним. Я і сам сподівався, що ви з сестрою зійдетесь… А її смерть… Ніхто не очікував такого. Може, я і винен, так, я мав краще стежити за нею. Я всі ці роки себе звинувачував. Але всього не розрахувати…

Охоронці дивилася на Радв, очікуючи його наказу. 

— Відступайте, залиште нас, — скомандував він.

Вони послухалися, і ми втрьох залишилися на самоті. Я відчувала, як рука Миколи ледь затремтіла при словах Рада.

— Якщо ти хочеш помститися… Добре, можеш зробити це. Я залишусь, але відпусти мою дружину, дай їй піти, — Рад зазирнув йому в очі. — Якщо ти хочеш вбити когось, хай це буду я.

— Мабуть, я погана людина, — глухо сказав Микола. — Я заздрив твоєму щастю, але не міг у цьому зізнатися… Мені здавалося. що ти спеціально хвалишся переді мною тим, який ти щасливий з Мішель, а я постійно згадував минуле…

— Мені шкода. Я, як твій друг, мав бути поруч, не мав так просто відпускати тебе. Більше мав думати про твій стан. Щодо Мішель… Я дійсно став щасливим і не намагався хвалитися. Вона врятувала мою душу, я нарешті зміг жити далі завдяки ній, — Рад поглянув на мене з ніжністю. — Будь ласка, відпусти її, — він поклав зброю і зробив пару кроків до нас, піднявши руки догори. 

Микола забрав пістолет від моєї скроні, а потім легенько підштовхнув мене до Рада. Я побігла вперед і кинулась йому в обійми. 

 — Сподіваюся. ви будете щасливі, — сказав Микола. — І за мене також…

— Тобі не обов’язково зникати. Ми обоє помилялися, — Рад обійняв мене. — Я не відмовляюся від своїх слів тоді. Я хочу, щоб ми переступили через минуле. Ні, не забули мою сестру, але змогли жити далі. У мене так і не було друга ближчого за тебе.

 — Навіть після того, що я зробив сьогодні? — Микола зітхнув. — Думаю, ми вже ніколи не зможемо бути друзями… Ти не зможеш пробачити мені…

— Я хочу спробувати. Може спочатку довіри прямо як раніше не буде, але потім це поступово зміниться. Я вірю в це…

***

Через кілька днів ми з Радом стояли під дверима операційної, де саме знаходилась моя мама. Ось двері відчинилися, і до нас вийшов Анатолій, знімаючи з обличчя медичну маску. 

 — Все пройшло добре, — трохи втомлено усміхнувся він. — Ваша мама скоро повністю одужає. 

 — Дякую вам, — сказала я тремтячим голосом. 

— Слава Богу, — Рад обійняв мене. — Тепер все буде добре. 

— Так, все буде добре, — кивнув Анатолій. — Вона молодець, сильна. 

— Через ці всі переживання на нашому весіллі, я так боялася, що їй стане гірше, — зітхнула я. — Але добре, що все обійшлося. Коли ми зможемо її провідати?

— Ми переведемо її з реанімації завтра, тож завтра і побачите. Реанімація після таких операцій — обовʼязкова справа. Туди відправляють абсолютно всіх для посиленого контролю на першу добу, — пояснив він. 

 — Зрозуміло, тому сьогодні ми можемо поїхати додому? — я поглянула на Рада. — А вже завтра повернемось…

Коли ми вже сиділи в машині, я замислено сказала:

— А знаєш, якби не те викрадення, я б не замислилась, наскільки важливо бути поряд з коханою людиною і говорити, як ми любимо одне одного… Бо невідомо, що може трапитися завтра, ніколи не треба відкладати на потім такі моменти…

— Так, я тебе розумію, — Рад торкнувся долонею моєї долоні, коли ми стояли на червоному світлофорі на перехресті і зазирнув мені в очі. — Я кохаю тебе, Мішель. Хочу бути поряд з тобою все життя. Хочу, щоб наша дитина була здоровою і щасливою. І щоб щасливою була ти поруч зі мною.

 — І я дуже цього хочу. А якщо ми хочемо цього, то життя йде нам назустріч… У нас обов’язково все буде добре, Раде, — я усміхнулась йому. — Попереду усе життя, і воно неодмінно буде щасливим…

Дякую, що прожили зі мною цю історію! Якщо книга вам сподобалась, будь ласка, поставте їй сердечко і напишіть коментар) Але не відкривайте інтригу)) Також не забудьте підписатись на мене, якщо ще не підписані. Дякую за підтримку!