80. Рад

Я був в шоці від всього, що відбувалось. Я не міг залитити маму Мішель, але і саму Мішель тим паче не міг залишити. Я так кохав її…

— Я викликаю швидку! — Толя швидко набрав номер і викликав машину, а сам став робити масаж серця.

Швидка приїхала миттєво, ніби була в сусідньому дворі, все сталось за лічені хвилини. Маму Мішель реанімували, але підʼєднали до апаратів.

— Зараз повеземо її до лікарні, — сказав Толя. — Не хвилюйся, все буде добре, я особисто простежу за її самопочуттям.  А ти шукай Мішель. 

— Добре, — я кивнув. — Тримай мене в курсі.

І Толя сів у швидку і вони поїхали. 

Саме в цю мить Андрій, мій охоронець, сказав.

— Ми знайшли запис, її вивели в момент "викрадення" нареченої. Це була дівчина з персоналу! 

— Видно, куди саме її повели далі? Її подальший маршрут? — запитав я схвильовано. 

 — Вона сіла в машину, що чекала біля чорного ходу…

— Є номери? — перепитав я. 

 — Так, ми вивчили записи камер і роздивилися номери, — відповів Андрій. 

— Відправ їх нашій людині у копів! Хай негайно відстежить, куди вони поїхали, поки ще записи не встигли стерти, якщо планували. 

Він кивнув. Стурбовані гості почали також виходити до нас і розпитувати, що сталося, але в мене не було на це часу.

Я хіба що шукав поглядом Миколу, але не побачив. Він тоді відійшов кудись, сподіваюсь, хоч у нього нічого не трапилось…

За хвилин десять мені передзвонив Толя.

— З Валентиною Іванівною все гаразд, інфаркту немає, просто гостра реакція на стрес, але ми її залишимо в лікарні про всяк випадок. А як у вас справи? 

— Мішель вивели з ресторану і увезли на машині, зараз ми шукаємо ту машину по міським камерам  перевищення швидкості, — відповів я. — Дякую, друже, тоді на звʼязку. Дзвони якщо що, я теж подзвоню, як щось дізнаюсь…

Саме в цю мить мій охоронець, той, якому я давав завдання відправити все копам, знову підійшов до мене:

— Ми відстежили шлях цієї машини і тепер знаємо, де вона зупинилася, це приватний сектор, ось скидаю вам координати.

— Виїжджаємо туди негайно! Всі люди, вся охорона їде зі мною! — я одразу попрямував до машин.

Ми сіли і поїхали в потрібному напрямку. Навігатор показував двадцять хвилин їзди, і це ще нам щастило, бо був пізній вечір іі вже не було заторів. Бо так ми могли б і всі сорок хвилин туди їхати.

Я дуже переживав за Мішель. Хто, хто міг наважитись зробити подібне? Кому в голову прийшло викрасти мою дружину прямо зі святкування весілля? 

Авжеж, у мене були вороги, але зазвичай вони обмежувались робочими розбірками, і я був їм за це вдячний.

От тільки цього разу це не проканало…

Я ніколи в житті не переживав так, як сьогодні. Боже, хоч би з нею все було добре, мені нічого більше не треба, окрім цього. Немає в світі нічого важливішого за її здоровʼя та безпеку. За її, та здоровʼя і безпеку нашого малюка. Бляха… Як, ну як таке могло трапитись? Як я допустив подібне? Ми ж всіх перевіряли… Тут не було сторонніх людей… 

 Коли ми приїхали на точку, то побачили цілком нормальний приватний будинок. 

— Вам варто залишитися тут, ми самі все зробимо, — сказав Андрій. 

— Нізащо. Моя вагітна дружина там, давайте мені бронік, я йду, це не обговорюється! — сказав я. 

Андрій зітхнув, але бронежилет мені дав. Я був вдячний йому за те, що він далі не сперечався.

— Будьте обережні, — зауважив він. — Якщо надумаєте підставитися під кулю, дружина вас по голівці не погладить за це…

— Знаю, — я кивнув. — Але я маю піти в будь-якому разі, — я вдягнув бронік. 

Мої люди пішли на захоплення першими, але я йшов одразу за ними. Не стільки тому що боявся за своє життя, скільки тому що вони, на відміну від мене, були профі. Я теж свого часу брав участь в певних розбірках, але я не міг ризикувати мішель просто аби погеройствувати. 

Далі все відбувалось швидко.

Кімната за кімнатою ми відкривали кожну і ось в одній з них я побачив таку картину, якої не очікував побачити в жодному випадку.

Микола тримав Мішель зі спини однією рукою, а іншою приставляв їй до скроні пістолет. 

Ця картина настільки шокувала мене, що я просто завмер на місці. Мої люди, які тримали позиції, направили зброю на Миколу. 

— Хай вони покладуть зброю на підлогу! — крикнув Микола.  — Нарешті ти, Раде, отримаєш по заслугах за усе, що накоїв!