79. Мішель

Коли я вийшла вслід за дівчиною у формі офіціантки через якийсь чорний хід, вона вказала мені на непримітну на вигляд автівку, що стояла на подвір’ї:

 — Сідайте туди, — скомадувала моя провожата. 

 — Але я не думала, що потрібно кудись їхати, — я трохи розгубилась. — Думала, що просто почекаю тут, у ресторані, в якійсь кімнаті, а потім повернусь до зали…

 — Всі кімнати зайняті, ви почекаєте в машині, — вона практично підштовхнула мене вперед. — Не будете ж  ви стояти на подвір’ї, тут незручно. Сядете, відпочинете…

З машини вийшов водій, відчинив переді мною дверцята, і я, в кінець заморочена всім, що відбувалося, сіла в салон. 

Дівчина тут же зникла, а водій завів двигун, і вочевидь зібрався рушати з місця.

 — Ви куди? — нервово запитала я. — Я не хочу нікуди їхати! 

— Поспи трохи, — він раптом повернувся до мене і пшикнув мені щось в обличчя. 

Я відчула різкий запах, аж мені забило подих, хотіла крикнути, та перед очима вже попливли різнокольорові кола. Раптом стало байдуже до всього і так спокійно… Я втратила свідомість.

***

Отямилася в якійсь кіинаті без вікон, не одразу зрозумівши, де знаходжусь і що зі мною трапилося. Тут було якесь старе металеве ліжко, застелене вицвілим пледом, а я леждала на ньому у своїй весільній сукні. Поступово думки стали прояснюватися, я згадала дівчину-офіціантку, автівку і водія, що чимось бризнув мені в обличчя… Та мене ж викрали! Від цієї думки на тілі виступив холодний піт. 

 Хто ці викрадачі? Що їм потрібно?Може, злочинці, які хочуть отримати за мене викуп? Або вороги Рада, ті, що тоді писали мені? А може, це взагалі якийсь маніяк?

Я поспіхом сіла на ліжку, тремтячи від холоду, схоже. це був підвал. Підійшла до дверей, смикнула за ручку — та безрезультатно. Двері були замкнені. Я кілька разів вдарила по них кулаком:

 — Випустіть мене! Чуєте? Мені погано! 

Спершу мені здавалося, що в будинку, в підвалі якого мене замкнули, порожньо. До моїх вук не долинало жодного звуку, який би свідчив, що хтось почув мої крики. 

Але раптом двері відчинилися так різко і несподівано, що я відсахнулася і мало не впала, завмерши на мить. 

Я побачила якогось незнайомого чоловіка, не того водія, який мене сюди привіз, бо той був гарно вдягнений і виглядав респектабельно. Цей же був схожий на якогось бандита і викликав у мене страх. 

 — Я погано себе почуваю, мені треба до лікарні, — сказала я перше, що спало на думку. 

— Сиди тихо, шеф ще не відписав, що робити з тобою далі, коли ти прокинешся, просто чекай, — він насупився. 

 — А що ви маєте на увазі? Ви хочете отримати за мене віикуп? Чи…? — язик не повернувся промовити слово “Вбити”, алее, схоже, чоловік добре зрозумів, що я мала на увазі. 

— Я не знаю, що саме він хоче. Але точно не гроші, — чоловік похитав головою. — Цього добра у нього і самого достатньо. 

— Може, йому щось потрібно від мого чоловіка… Рад усе виконає, тільки не вбивайте мене, — почала благати я. 

—  Сиди тихо, і тоді не постраждаєш, — він насупився. — Ну, я так думаю. Не думаю, що шеф хоче саме вбити тебе. Якби хотів просто вбити, ти була б вже мертва. А так йому явно хочеться щось інше…

Я трохи заспокоїлася. Звісно, зовсім розслаблятися було не варто, і все ж була якась надія, що я зможу повернутися назад, до Рада…

Сіла на ліжку, закутавшись у плед, і з надією дивилася на двері, очікуючи появи того загадкового “шефа”.

А потім двері відчинилися, і я побачила його. І все зрозуміла, але вже було пізно…