71. Мішель

Я провела в лікарні три дні, а потім чергові аналізи показали, що мій стан нормалізувався, і мене відпустили додому, правда, наказали ще кілька днів дотримуватися постільного режиму. 

Коли по мене приїхав Рад, я зраділа так сильно, як, мабуть, лише в дитинстві раділа закінченню навчального року і початку канікул. 

 — Що там новенького? — запитала я, коли ми сіли в машину. — Мені так незручно, я мала займатися підготовкою до весілля, і загриміла в лікарню, зваливши все на тебе…

— Це ж наше весілля, не треба через це перенапружуватись, — не погодився Рад. — Підготовка має йти в радість тобі. А якщо щось не встигаєш, доручи мені. 

 — Тепер буду все встигати, — усміхнулась я. — Почуваюся дуже бадьорою і енергійною лікування пішло мені на користь. А тебе більше не викликали в поліцію?

— Ні, ну і слава Богу, — Рад усміхнувся і чмокнув мене в щоку. — Добре, поїхали додому. Все ж без тебе вдома було дуже самотньо. 

Коли ми приїхали, Рад одразу сказав мені лягти відпочивати, нагадавши, що лікар призначив мені постільний режим. 

 — Мені було б веселіше, якби ти приєднався до мене, — я хитро усміхнулась. 

— Я залюбки приєднаюсь, — він обійняв мене за талію. — Але тобі можна? Ну… — він торкнувся губами моєї шиї.

— Якщо обережно, то це тільки на користь, — зауважила я. — Але давай зразу щось перекусимо, ти, мабуть, голодний…

— Я замовив доставку, все вже є, не хотів, щоб ти сьогодні готувала, — його губи знову ковзнули по моїй шиї. — За цим я більш спраглий і голодний, ніж за їжею зараз…

 — Я теж дуже скучила, навіть вночі погано спала, бо я звикла, що ти завжди поруч. обіймаєш мене, а в лікарні мені так тебе не вистачало… — я обійняла його і притиснулася до його сильного тіла. 

— Я дуже сильно злякався тоді… Але тепер прослідкую, щоб ти не перенапружувалась. І почну прямо зараз, — він підхопив мене на руки і поніс до сходів.

Я обхопила його за шию і щасливо засміялася. 

 — Кохаю тебе, кожного дня все сильніше, — прошепотіла Раду на вухо. 

— Я теж кохаю тебе, Мішель… — відповів він, заносячи мене в спальню і вкладаючи на ліжко, а потім цілуючи мене в губи….

***

Наступного дня Рад поїхав на роботу, а я шукала в інтернеті все, що було потрібно для весілля — оформлення залу, ведучих, ресторан… Потім сіла складати список запрошених і замовила запрошення, бо часу залишалося вже небагато. 

І раптом я побачила в електронній пошті відправлений раніше, не помічений через те, що я була в лікарні, лист від тих самих людей, які колись давали мені завдання стежити за Радом. 

Я збиралася видалити його, не читаючи, але потім подумала, що, мабуть, потрібно  показати лист Раду, тому відкрила його і пробігла очима, відразу відчувши, як на мене ніби сипонуло морозом. Ні, цього просто не може бути, це якась помилка! 

“Мішель,  нам дуже шкода, що ви відмовилися співпрацювати з нами, — було написано в листі. — Можливо, потрібна якась краща мотивація для вас? Наприклад, те, що ваша мама зараз перебуває у надійному місці, і якщо ви виконаєте те, що вас просимо, вона повернеться до вас цілою і неушкодженою. Якщо ж ви не зробите цього чи розповісте про все Радиславу,  ваша мама може не дожити до дня вашого весілля…”

Я схопила телефон і набрала номер мами, але дзвінок одразу скинули, а потім взагалі абонент був поза зоною. 

Тоді я набрала номер лікарні, в якій перебувала мама. 

— Добрий день, — схвильовано звернулася до дівчини на рецепції. — У вас на лікуванні перебуває моя мама, Валентина Іванівна Зоріна, я не можу до неї додзвонитися… Їй не стало гірше?