69. Мішель

Коли Рада повели до поліцейської машини, я не змогла втримати сліз. Мені стало страшно, що я його більше не побачу, що йому інкримінують ще якісь злочини, крім зберігання наркотиків, і  посадять до в’язниці. Моя уява вже малювала, як я приходжу провідувати його у кімнаті, розділеній склом чи решіткою, як у американських фільмах, і наша дитина бачить тата тільки здалеку…

Я провела поглядом машину з мигалками і пішла до будинку. Впала на ліжко і розплакалась. Ніяк не могла заспокоїтися, взяти себе в руки… Від ридань я відчула слабкість, мені захотілося спати, і я задрімала, але як тільки прокинулась, відразу згадала все, що сталося… Мені здалося, що минула ціла доба без Рада, хоча насправді він був відсутній лише кілька годин. Але час тягнувся для мене просто нескінченно. 

Зрештою я вирішила піти попити води, бо в мене пересохло в горлі і дуже боліла голова. Спустилася на кухню, але коли відчинила холодильник і дістала пляшку, відчула, як перед очима все потемніло, у вухах зашуміло, немов морський прибій накотився на мене, а потім мені нарешті стало добре і спокійно…

Отямилась я від того, що хтось знову і знову повторював моє ім’я. 

Розплющила очі, що далося мені трохи важко, голова боліла, як з похмілля.

Наді мною стояв Рад і запитував з тривогою в голосі:

 — Мішель, ти чуєш мене?

Я спершу подумала, що це галюцинація, міраж, що зараз видіння розвіється, і я знову залишуся сама у цьому великому будинку. 

Та доторки його рук, його обійми були реальні, і я повірила, що Рад мені не сниться, що він дійсно поруч. 

— Раде, це ти? — прошепотіла я. — Що трапилось? У мене раптом запаморочилась голова, і більше я нічого не пам’ятаю….

— Я прийшов і ти лежала на підлозі… — сказав він стурбовано. — Я викликав швидку, вони мають зараз приїхати. У тебе щось болить? Ти, схоже, впала на підлогу… 

 — Дуже болить голова, — відповіла я. — І перед очима все ніби розпливається…

— Тримайся, мила, зараз приїдуть лікарі… Я навіть не знаю, що можна робити, а що ні, пробач мені, — сказав він трохи розгублено. 

 — Тебе вже відпустили? Ти не будеш сидіти у в’язниці? — запитала я стурбовано. Все ще дуже боялася, що його лише тимчасово відпустили, що він знову зникне, а я залишусь сама. я дуже боялася цієї самотності і невідомості. Мені життєво важливо зараз було відчувати Радову присутність поруч зі мною…

— У вʼязниці? — здивувався він. — Мені просто треба було підписати підписку про невиїзд, не буду я сидіти у вʼязниці, авжеж. У нас весілля на носі.

Цієї миті почувся дзвінок у двері. Рад сказав, що це “швидка”, і пішов відчиняти, обережно вклавши мене на диванчик. І дійсно через хвилину до кухні увійшло двоє людей у оранжевих формах — чоловік та жінка. 

 — Що сталося? — запитав чоловік. — Ви втратили свідомість?

 — Так, я вагітна, дуже хвилююся чи з дитиною все гаразд, — прошепотіла я, і мої очі знову наповнилися сльозами. 

— Зараз ми поміряємо вам тиск і, певно, заберемо до лікарні на обстеження. У вас є біль внизу живота? Якісь ще симптоми, крім втрати свідомості? 

 — В мене болить голова і загальна слабкість. Живіт наче не турбує… Може, не потрібно в лікарню? — мені хотілося залишитися з Радом, не відпускати його руку із своєї…

— Мішель, давай тебе все ж оглянуть, — скзаав Рад стурбовано. — Хоча б зроблять якісь аналізи, чи що там роблять в таких випадках.

— УЗД точно не завадило б, — погодився лікар, який мене оглядав. — Ви можете лишитись, але тоді будете писати розписку, що вас попередили про необхідність госпіталізації для перевірки стану плоду, але ви відмовились.

 — Добре, я згодна поїхати з вами, — я зітхнула.  — Хочу переконатися, що з дитиною нічого не трапилось…