68. Рад

Мене бісило все, що відбувалось. Як могли зникнути записи? Тут одне з двох: або в моєму колі є зрадник, або нас зламали хакери. І те, і те кидає тінь на мій захист. Але одне кидає тінь на кіберзахист, а інше на відданість мого персоналу. Все ж друге видається мені страшнішим. 

— Який-який, щоб потім сказати, що це ми вас підставили, — невдоволено сказав поліцейський. — А тут дуже багато товару! Схоже, ви його розповсюджували!

— Якого ще товару, ви ще навіть не відкрили пакунок, а вже приписуєте мені торгівлю забороненими речовинами, явно попахує замовним випадком! — я теж підвищив голос.

— Ну, зараз передамо знахідку на експертизу, — відповів він. — Ви поїдете з нами, потрібно підписати папери про невиїзд.

Я помітив, що Мішель зблідла і злякано дивилася на мене. 

 — Ви його арештовуєте? — запитала вона в очільника поліцейських.  

— Мішель, не переживай, все буде добре, — я торкнувся долонею її запʼястка, а потім коротко чмокнув її в губи. — Ніхто мене так просто не арештує. 

 — Можна, я поїду з тобою? — вона ухопила мене за руку і міцно стиснула. 

— Не варто, вже ніч, — я похитав головою і погладив її по щоці. — Я розберусь з нюансами і сам приїду, добре? 

 — Добре, — вона зітхнула. — Виклич свого адвоката, хайц він проконтролює, щоб усе було згідно норм закону…

— Так, я все зроблю, — я кивнув і ще раз її поцілував. — Відпочинь, я скоро буду, обіцяю.

— Нам треба їхати, — трохи грубо перервав наше прощання один з копів. — Будь ласка, сідайте до машини.

— Так, сідаю, — я зітхнув і пішов до машини…

***

По дорозі до відділку набрав свого адвоката, але як на зло, він не відповідав. У нас була домовленість про те, що він має бути на звʼязку двадцять чотири години сім днів на тиждень, тож я був дещо розлючений через те, що він домовленості не дотримувався. 

Коли мене привезли у відділок, то стали оформляти документи.

В кінці цього процесу один з поліцейських простягнув мені аркуш: 

— Підпишіть протокол і  підписку про невиїзд. 

Я взяв папери і підписав все, що вони просили.

— Тепер я можу їхати додому? — запитав трохи роздратовано. Мені не подобалось, що я залишив Мішель отак, вона, певно, хвилювалась.

 — Так, зараз можете їхати,  однак через деякий час вас знову викличуть, — кивнув той.  — Попереджаю, що переховуватися чи кудись втікати — не кращий вихід, вас все одно знайдуть. 

— Не збираюсь я переховуватись, я взагалі ні в чому не винен і я це доведу, — я ледь насупився.

 — Всі так говорять, — він знизав плечима. 

— Я поїду, — я встав з-за столу і пішов на вихід.

Мої люди вже чекали під відділком. Я сів до машини і ми поїхали назад додому. Я дістав мобільний і побачив, що Мішель була не в мережі. Певно, все ж лягла спати. Ну і добре. Це мене трохи заспокоїло.

Коли мене привезли додому, я зайшов всередину і побачив, що на кухні ще горить світло. Значить, Мішель все ж не спала, а чекала на мене, просто не сиділа в телефоні.

Я пішов на кухню. Треба було заспокоїти її.

Але коли зайшов, то побачив, що Мішель лежить на підлозі і не рухається.

— Мішель! 

Я підбіг до неї і спочатку припідняв її і послухав дихання. Вона дихала, її серце билося. 

— Мішель… — я легенько погладив її по щоці. Вона була дуже бліда. Я дістав мобільний і набрав швидку.

Мішель заворушилась в моїх руках тоді, коли я якраз вже викликав лікарів на дім.

— Мішель, ти чуєш мене? 

 — Раде, це ти? — прошепотіла вона. — Що трапилось? У мене раптом запаморочилась голова, і більше я нічого не пам’ятаю….

— Я прийшов і ти лежала на підлозі… — сказав я стурбовано. — Я викликав швидку, вони мають зараз приїхати. У тебе щось болить? Ти, схоже, впала на підлогу… 

Я подумав, що це могло бути небезпечно для дитини…