59. Мішель

Друг Рада здався цілком приємним чоловіком, він молодо виглядав і був вдягнений дорого. Після того, як ми всі привіталися, ми сіли за столик, і я помітила, що Микола час від часу поглядає на мене з якимось дивним виразом, ніби хоче щось сказати, і не наважується. Мабуть, моє припущення щодо того, що він помітить моє сходство з покійною сестрою Рада, було вірним. 

— Радий, що ти нарешті знайшов свою половинку, — сказав Микола, дивлячись на Рада. 

— Ти дійсно більше не злишся на мене? — Рад поглянув на Миколу. 

— Ні, — той похитав головою. — Я багато думав про нашу ситуацію… Переосмислив усе… Мені б хотілося, щоб ми знову налагодили стосунки. 

— Я дуже радий це чути, — відповів Рад з полегшенням і усміхнувся. — Мені не вистачало нашої дружби всі ці роки. Я так і не зміг ні з ким подружитися після тебе, схоже, місце мого друга назавжди зайняте тобою. 

— В мене теж не було більше таких друзів, як ти. І я більше жодного разу не закохувався, — на цих словах Микола спохмурнів. 

— Мені шкода, — Рад зітхнув і відвів погляд. 

— Ну, можливо, у мене все ще попереду, — відповів Микола і знову швидко поглянув на мене. Мені чомусь було незручно, ніби я тут була третьою зайвою. — Мішель, а чим ви займаєтесь? Чим цікавитесь? Мені цікаво дізнатись вас краще, — раптом він звернувся до мене, ніби думки мої прочитав. 

— Я працювала журналісткою, — сказала я. — А потім стала особистою помічницею Рада, так ми познайомились, і згодом між нами виникли почуття…

— Ти дуже схожа на неї, на сестру Рада. Ви прямо як дві краплі води, — сказав Микола раптом. 

 — Я знаю, — мені чомусь стало соромно, і я відвела очі. — Шкода, що я не познайомилась з нею…

— Так, думаю, ви б з нею поладнали, — погодився Микола. — Ну, минулого не повернеш. Від нас залежить тільки теперішнє і майбутнє. 

 — А ви плануєте тепер залишитись в Україні? — запитала я, щоб підтримати розмову. 

— Так, у мене є деякі плани, — кивнув він. — Їх можна втілити тільки тут. Мені вже давно було час повернутись, але я відкладав і відкладав. Думав, це буде важко. Важко дивитись на це місто без неї. Хоча все одно важко… Але не настільки, як я переживав. Думав, не впораюсь з емоціями. 

 — Ми сьогодні з Радом були на кладовищі, провідали його рідних, — сказала я. — Він говорить, що йому стало легше, правда, Раде?

— Так, — кивнув Рад.

А от на обличчі Миколи я, здається, помітила якусь тінь, хоча, може мені це просто здалося, бо за мить його вираз був точно таким самим, як до цього. Я, певно, надто переживала щодо цієї зустрічі, і вже сама себе накрутила… 

Зрештою ми розпрощалися, пообіцявши незабаром зустрітися знову, і ми з Радом поїхали додому. 

 — Твій друг, здається, дуже приємний, — сказала я, коли вже сиділа в машині. — Але сумний…

—  Він все ще сумує за моєю сестрою, — Рад зітхнув. — Його погляд ніби не змінився. Хоча він став мʼякше все сприймати. Може, як і я, хоче нарешті відпустити цю історію. 

— А чим він займається? У нього якийсь бізнес?

— Так, — Рад кивнув. — Він тоді поїхав за кордон. Я стежив за його успіхами, він спочатку дослужився до доволі високої посади в одному холдингу, вони займаються харчовою промисловістю. А потім відкрив власну торгову марку і також став виробником. Займається червоною рибою та ікрою наразі. Прибутковий бізнес, вони торгують на міжнародному ринку. 

 — Ясно, ну, в наш час, навіть живучи в Україні, можна без проблем керувати компанією за кордоном, — сказала я. 

— Більшість часу він таки проводив за кордоном… Я здивований, що він повернувся, мені здавалось, він не хоче сюди повертатися. Але, певно, все на краще… Ми обидва маємо переступити через ту ситуацію. І все буде добре… 

***
Гортайте далі, там продовження ------->