58. Рад

Навіть не думав, що зможу прийти сюди так просто. Все виявилось не так  страшно, як я переживав. Все ж, Мішель дуже допомогла мені. Я навіть зміг відкритись їй, ну, принаймні, частково. 

Але це була ще не зовсім вся правда. 

І все ж я не знав, чи варто було показувати їй абсолютно все, зокрема кімнату з фоно. 

Коли мені було особливо погано, коли я згадував сестру, я йшов в цю кімнату. Раніше тут не було забарикадованого входу. Цей дім — дім мого дитинства. Я почав жити тут заново саме тоді, коли батьків і сестри не стало. До цього тут жили вони, а я жив у зовсім іншому місці. 

Колись, можливо, я покажу їй цю кімнату. Але певно не зараз.  Хоча, я не знав, як вона відреагує, коли побачить, що там. 

Коли ми приїхали додому, я вирішив відволіктись від цієї теми, тому з самого порогу, щойно ми зайшли до будинку, я обійняв Мішель і поцілував її в губи. 

 Вона відповіла на поцілунок, обіймаючи мене за шию. 

 — Я кохаю тебе, — прошепотіла мені в губи.  

— Я теж кохаю тебе, — відповів я, підхоплюючи її на руки і несучи до сходів.

Мішель зараз була моєю єдиною координатою, тією, хто тримав мене, давав мені бажання жити і змінювати щось в цьому житті. 

Я ніколи нікого не кохав так, як її.

Коли я заніс її на другий поверх і вклав на ліжко, став покривати її тіло ніжними поцілунками. Я хотів, щоб вона відчула все, що я відчуваю до неї, через мої дотики.

Мішель вся тремтіла, пригортаючись до мене, її дихання прискорилося, очі блищали… 

Я б хотів, щоб вона завжди була такою відкритою і щасливою, як зараз, і вирішив, що зроблю для цього абсолютно все, що завгодно…

З такою думкою я втягнув її в черговий поцілунок… 

***

Наступного дня я відмінив всі вечірні робочі справи, залишивши тільки ті, що були до обіду включно. Мішель продовжувала їздити зі мною на зустрічі в якості моєї помічниці. Насправді мені і самому було комфортніше, коли все було саме так. 

Потім близько пʼятої ми заїхали додому, щоб перевдягнутись перед зустріччю. Але я все ж трохи нервував. Ми дуже довго не бачились з Миколою. 

— Цікаво, наскільки сильно він змінився, — сказав я вже коли ми вже перевдягнулись і спускались сходами вниз. 

— Думаю, ви одне одного впізнаєте, — усміхнулась Мішель, і раптом сказала. — А чи не буде для нього неприємною зустріч зі мною, адже я схожа зовні на твою сестру?

— Авжеж, впізнаємо, але все одно… Щодо тебе… Чому це одразу "неприємною"? Не знаю, він кохав її. Тож не має відчувати до тебе нічого негативного. Ну, я так думаю. 

 — Я теж сподіваюся, що все буде добре, — сказала Мішель.  — Можливо, якраз настав час для вас обох відпустити минуле і зажити більш щасливим життям. 

— Так, думаю, так і є, — погодився я, трохи підбадьорившись. — Добре, ходімо. Як буде, так буде… Поки не побачимось, не дізнаємось…

***

Коли ми заходили до ресторану, я знову відчув хвилювання. Ми назвали імʼя Миколи, щоб нас провели за його столик. 

Хостес усміхнулась і повела нас  вглиб зали, до окремих кабінок. 

Коли ми зайшли в одну з таких кабінок, то я побачив Миколу. Він ніби зовсім не змінився за ці роки. Виглядав таким самим пацаном молодше тридцяти, хоча йому вже було всі тридцять пʼять, як і мені. Але очі… Очі видавали його втому і сум, хоч губи і були розтягнуті в усмішці. 

Хоча, може мені це тільки здалося? 

— Привіт, — я простягнув йому руку для рукостискання. 

Він усміхнувся і потиснув мою долоню. Потім взяв руку Мішель і поцілував її. 

 — Радий вас бачити, — сказав він…

***
Гортайте далі, там продовження ------->