57.Мішель

Я згадала всю ту історію з аварією, яку я сама дізналась, збираючи інфу про його минуле, і мовчки кивнула. Може, цей Микола був закоханий в сестру Рада? І коли та загинула, не хотів бачитися з другом, щоб не згадувати померлу кохану?

— Нічого страшного, — відповіла я. — Добре, що він повернувся, ви зможете знову налагодити стосунки. 

— Так, я б дуже хотів цього, — зізнався Рад. — Коли сестра з батьками загинули, я залишився абсолютно сам. 

— Мабуть, тобі було дуже важко, — я аж здригнулася, уявивши, що він відчував у ті дні.  — Співчуваю….

— Інколи я думаю, що Микола мав рацію… Якби я краще слідкував за сестрою, цього б з нею не трапилось. 

— Хіба ти міг якось запобігти аварії? — здивувалася я. — Таке не можна передбачити…

— Аварія могла бути і не випадковою, я думав про це… Але в ту мить я зовсім втратив контроль. Я не міг нічого робити, не міг розслідувати ту справу, — зізнався Рад. — Може, якби я одразу зібрався, почав розслідування, сліди б не встигли замести... 

 — Все одно ти б не зміг їх повернути, — я зітхнула. — Це так сумно… Може, нам варто сходити на кладовище, провідати їх? І тобі стане легше, ти поговориш з рідними і відчуєш, що вони ніби незримо поруч з тобою…

— Але я міг би помститись… Та і на це не спромігся, а потім було пізно, — він відвів погляд. — Мені соромно йти до них. Я нічого не зробив.

 — Давай сходимо разом, — запропонувала я. 

— Думаєш, я можу? Після мого бездійства, я можу показуватись там? — він з сумом поглянув на мене. 

 — Я думаю, вони продовжують тебе любити, навіть після смерті. І хочуть, щоб ти не мучився докорами сумління, а був щасливим…

— Може, — Рад зітхнув. — Добре, давай сходимо. Тоді потім я зможу сходити туди і разом з Миколою. 

 — Так, і може тобі вдасться відпустити минуле, — я обійняла його.  — Життя продовжується, іф неможливо прожити його, весь час озираючись назад, і думаючи, що трапилось би, якби змінити те і те… Треба думати про майбутнє і будувати плани. Ми можемо, якщо у нас народиться донька, назвати її на честь твоєї сестри…

— Я дуже сильно кохаю тебе, Мішель, — Рад обійняв мене у відповідь. — Дякую, що ти поруч. 

 — І я тебе кохаю, — я торкнулася губами його губ. — Тепер у нас все буде добре, от побачиш…

***

Ми не стали відкладати в довгий ящик і того ж дня купили квіти та поїхали на кладовище. Коли ми увійшли на територію цвинтаря, я побачила, що Рад дуже хвилюється. Я взяла його під руку, і ми так разом попрямували до могил його рідних. Вони були поряд, на гарній зеленій галявинці, найняті люди прибирали тут, і між могилами вже цвіли весняні квіти. 

Я взяла букети, які ми принесли з собою, і поклала їх на всі три могили. Рад з сумом дивився на могили і мовчав.  

— Як усе сталося? — запитала я його тихо. Була готова, що він не захоче розповідати, але Рад все ж трохи відкрився мені.

— Вона тоді ще тільки вчилась водити машину. Вона почувалась впевнено за містом, але в місті водіння було для неї стресом. Сестра була піаністкою і їй було б дуже зручно їздити на машині самій, на ті ж концерти, в консерваторію. Того вечора вони з батьками виїхали з дому, щоб потрапити саме в консерваторію, на черговий концерт її учнів, вона в мене ще викладала. Тоді і сталась та аварія… Мама і батько загинули на місці, сестра трохи поборолась, але теж померла… — видав він на одному подиху. 

Мені було дуже сумно слухати цю історію. Але я подумала, що даремно Рад вважає когось винним, скоріше за все це був просто нещасний випадок, його сестра не впоралася з кермуванням… Якби ж то він перестав винуватити себе у смерті рідних…

***
Гортайте далі, там продовження ------->