56. Рад

Спробувати зламати мою базу даних… Зухвало. Навіть не знаю, хто міг би на подібне наважитись. Я був практично підпільним королем столиці, і щоб кинути мені виклик, треба було бути або повним ідіотом, або… Хоча, нема ніяких інших "або". Тільки ідіот міг таке придумати. 

І все ж якісь незначні файли скопіювати він міг, так мені повідомили. Та там не було нічого секретного, тож хвилювати через це Мішель я не збирався, тому і сказав, що це просто хулігани. 

— Давай забудемо про них і продовжимо наш романтичний вечір, — я зазирнув їй в очі і провів долонею по щоці. — Я дуже скучив за тобою всі ці дні. 

 — Я теж скучила, — вона усміхнулась і пригорнулася до мене. — Було страшно думати, що ти ніколи мені не пробачиш…

— Я дуже розізлився, це правда… Але по суті зараз розумію, що це дрібниці порівняно з твоєю безпекою. Всі помиляються… Для мене головне, що ти все ж кохаєш мене і розумієш, що помилялась, коли звʼязувалась з тими людьми… 

 — Так, мені зараз дуже шкода, що я не розповіла тобі про все…. Більше ніколи не повторю цієї помилки…

— Тоді все буде добре, — я обійняв Мішель і торкнувся губами її скроні.

Але саме в цю мить телефон знову задзвонив. Я насупився. Та дадуть вони нам нарешті відпочити, чи ні?

— Пробач, з цими подіями маю деякий час бути на звʼязку, — вибачився я перед нею і знову дістав мобільний. Але тепер це дзвонили не мої люди. Дзвонив Микола. Ми були друзями в студентські роки і після. Аж до смерті сестри… — Ого, — прокоментував я вголос. — Я маю відповісти, пробач, — і я прийняв виклик, прикладаючи телефон до вуха. — Алло?

 — Привіт, — сказав Микола. — Щось давненько ми не бачились, а це згадав про тебе, повернувшись з-за кордону, вирішив подзвонити. Як поживаєш?

Я був здивований, дуже. Коли ми бачились востаннє, то розійшлись на не дуже приємній ноті. Точніше, на дуже неприємній. Але зараз його голос звучав так, ніби нічого такого не відбулось. Ніби ми повернулись в минуле, коли були найкращими друзями… 

— Привіт, — відповів я. — Поживаю непогано… Чесно кажучи, ти здивував мене цим дзвінком. Хіба не казав, що ми більше ніколи не будемо говорити?... Ні, не подумай, я радий, що ти подзвонив. Просто шокований… 

 — Може, я тоді й погарячкував, — відповів він. — Все ж, ми були найкращими друзями, я був не правий, Раде, що звинуватив тоді тебе… Хотілося б усе це повернути назад і змінити, та, на жаль, це неможливо…

— Так, змінити вже нічого не вийде, минуле, на жаль, неможливо змінити. Але в принципі, якщо ти в Україні, ми могли б побачитись. У мене тепер є наречена. Я б тебе з нею познайомив, — сказав я. Я був дуже радий чути його, і здається він дійсно не злився на мене.

 — Чудово, із задоволенням побачився б із тобою і твоєю нареченою. Коли тобі буде зручно? — запитав він. 

— Та хоч завтра, — мій настрій дуже піднявся від цієї розмови. Здається, життя почало налагоджуватись. 

 — Чудово, тоді можна завтра увечері й зустрітися в нашому улюбленому закладі, — з ентузіазмом сказав Микола. 

— Так, давай, тоді до завтра, — я усміхнувся, хоч він того і не бачив.

Він також попрощався і я відбив виклик.

— Ми завтра запрошені на вечерю. Мій старий друг приїхав з-за кордону, — сказав я Мішель. — У тебе немає ніяких інших планів на завтрашній вечір? Бо я погодився… 

 — Немає, — сказала вона.  — Авжеж, піду з тобою, мені цікаво познайомитись із твоїми друзями…

— Колись ми були прямо не розлий вода, — сказав я з ностальгією. 

Подумав, що, можливо, маю розповісти Мішель про мою сестру. Хоча… Це вже така стара історія. Чи варто ворошити минуле?... З іншого боку, це стосувалось моєї сестри і це було дійсно важливо для мене. Мішель мала право знати ту історію… 

Хоча не факт, що вона не відвернеться від мене, коли все дізнається. Дуже велика імовірність, що так воно і станеться врешті-решт.

 — А що сталося, що ви потім не спілкувалися? Він переїхав жити за кордон? 

— Моя сестра померла, от що сталося… — я зітхнув. — Але я не готовий зараз про це говорити, пробач, — я відвів погляд... 

***
Гортайте далі, там продовження ------->