52. Рад. Я маю піти на більш рішучі кроки?

Мені хотілось обійняти її, притиснути до стінки і заткнути поцілунком. І в той самий час мені хотілось сперечатися, бо Мішель таки шпигувала, і мене дратувало, що вона обманювала. 

— Навіщо ти обманюєш? — я насупився ще сильніше. — Ти шпигувала!

— Ти ж читав наше листування з тими людьми, я не давала їм ніякої інформації про тебе… — ледь не плачучи, промовила Мішель. 

— Але була готова дати і обіцяла дати, — я зітхнув. Вона виглядала такою нещасною… Мені знову захотілось обійняти її. 

І я все ж подався вперед і обійняв її. 

— Я хотіла сама розібратися у всьому, — вона не відсторонилася, затихнувши в моїх обіймах. 

— А могла б зі мною поговорити, — сказав я неголосно. — Хоча тепер мені буде важче довіряти тобі. 

— Я боялась, що ти розгніваєшся на мене… Думала, що просто скажу тим людям, що не хочу з ними співпрацювати, і вони відчепляться…

Я пригорнув її ще ближче до себе і торкнувся губами її волосся. Я надто сильно кохав її, щоб прогнати. Тим паче, у нас буде дитина. І хоч вона хотіла зробити аборт, вона його не зробила. Певно, це все ж хоч щось, але значить. Я не знав, наскільки можу довіряти Мішель зараз, через це відчував деяку розгубленість. Але я все одно не хотів її втрачати.

— Так, ятепер не знаю, чи зможу довіряти тобі, як раніше, — сказав я неголосно. — Хоча я все одно кохаю тебе. Це не змінилось. 

— Я теж кохаю тебе, — вона дивилася на мене повними сліз очима. — І навіть, якщо ти не вибачиш мене, це не зміниться…

— Дитина в порядку?... — запитав я. — Ти ж ходила до лікаря, що тобі сказали? 

— Сказали, що все добре, ну, ще треба дочекатися результатів аналізів, щоб знати напевно. Але я почуваюся нормально. 

— Не приховуй від мене більше нічого, будь ласка, — я торкнувся губами її щоки, і зазирнув їй в очі. 

— Добре, обіцяю… — прошепотіла Мішель. 

— Треба буде забрати твої речі назад… Що ти сказала своїй мамі? — я трохи напружився. 

— Про вагітність не говорила, просто, що ти мене звільнив, — відповіла вона. 

— А про те, що ми зустічались, казала? — запитав я. 

— Ні, — вона ледь почервоніла. — Я збиралась, але думала відкласти це до того моменту, як її випишуть з лікарні. 

— А коли її виписують? Може, щось потрібно? 

Я тільки зараз зрозумів, що не надто цікавився тим, що було важливо для Мішель. Хоча і знав, що її мама в лікарні. 

— Вона вже вдома, — зітхнула Мішель. — Ну, я не хотіла її засмучувати і не стала говорити, що ми зустрічалися, а потім розійшлись. Хоча все одно доведеться сказати, адже незабаром мій живіт почне рости…

— Нам не обовʼязково розходитись, — сказав я трохи схвильовано, стиснувши її долоню. — Точніше… Я б хотів, щоб ми знову були разом. Я погарячкував тоді… Пробач мені.

Вона усміхнулась, спершу недовірливо, а потім радісно: 

— І ти мені пробач… Я обіцяю, що буду розповідати тобі все, нічого не буду приховувати!

— Добре, — я теж усміхнувся, а потім подався вперед, прикриваючи очі і торкаючись губами її губ. Мʼяко і ніжно, зовсім не так, як уявляв, коли побачив її.

Вона відповіла на поцілунок, обіймаючи мене за шию і пригортаючись всім тілом.

 — Тепер у нас все буде добре, — проршепотіла, дивлячись мені в очі.  

— Так, — я погладив її по волоссю. — Я дуже кохаю тебе….

Я подумав, що раз Мішель вагітна, я маю піти на більш рішучі кроки. Авжеж, не отак прямо, без підготовки. Мені треба зробити все красиво. Що б там не було між нами, мої почуття залишались незмінними навіть коли я дізнався про те шпигунство. Що ж, певно, гірше вже нічого бути не може і все найстрашніше ми вже пройшли. Я сподівався, що зможу забути цей епізод, витіснити його з памʼяті, ніби його й не було… Але я не врахував дещо…. 

***
Гортайте далі, там продовження ------->