47. Мішель. Позбутись дитини?...

Я з надією поглянула на лікарку, очікуючи, що вона скаже, що я не вагітна, що це був лише якийсь збій в циклі,  гормональні проблеми, все що завгодно, хай навіть якась хвороба… Але вона ще раз поглянула на результати аналізів і кивнула:

 — Так, ви вагітні. Які у вас плани — будете ставати на облік?

Я мовчала. Збиралась із думками. Ще кілька днів тому, коли Рад ще не прогнав мене, я не роздумуючи відповіла б, шо так, буду ставати на облік, і почувалася б найщасливішою. Але тепер… Що мені робити самій з дитиною, якщо у мене ще й хвора мама на руках, а мені потрібно працювати. Навряд чи знайдеться роботодавець, який візьме на хорошу посаду вагітну жінку, яка через кілька місяців піде в декрет і доведеться шукати їй заміну. Ну, може, прибиральницею десь і візьмуть…

 — Можна, я трохи подумаю? — сказала я тихо. — Це ж термін ще невеликий? Скільки у мене часу?

— Ну, чим раніше, тим краще, але так, у вас ще є десь два тижні, — кивнула вона. — Це якщо ми говоримо про ідеальні умови для аборту, коли це потребує мінімального втручання в організм. 

 — Добре, я постараюся за кілька днів все вирішити, дякую вам…

Виходячи з кабінету лікаря, я мало не плакала. Зрештою здоровий глцузд мені підказував, що я не зобов’язана залишати цю дитину. Таке іноді трапляється з жінками, нічого страшного. Ніхто мене не засудить. Але все одно було якось не по собі. Я ж так раділа, коли зрозуміла, що вагітна, так хотіла народити цю дитину…. Як за пару днів усе кардинально помінялося? Промайнула думка про те, що потрібно все розповісти Радиславу, але я тут же відкинула її. 

Згадала, з якою ненавистю він дивився на мене, коли обізвав шпигункою. То й, почувши про дитину, він неодмінно скаже, що вона не від нього, або що я все придумала, щоб  використати його. Ні, я не буду більше принижуватися, з мене досить! 

***

Почала відразу пошуки роботи, і на одну співбесіду я приїхала в той район, де була психіатрична лікарня, в яку я їздила колись, щоб провідати Ксенію, колишню помічницю Рада. Коли співбесіда закінчилася, я згадала, що обіцяла провідати Ксенію, і в мене з’явилися докори сумління. Я зовсім забула про дівчину, мабуть, їй самотньо там. Тому я купила фруктів,випічки і зайшла до лікарні. 

Ксенія все ще була там, у тій самій палаті, і виглядала такою ж худою і блідою, як при нашій першій зустрічі. Побачивши мене, вона ні крапельки не здивувалася. 

— Добрий день, — сказала я, викладаючи на тумбочку покупки. — Вибач, що давненько не з’являлася, трохи проблем у мене було. Як ти почуваєшся? 

— Більш-менш нормально, — вона поглянула у вікно. — Хочу вийти. Але мене не пускають. 

 — А що каже лікар? — мені стало шкода її. Це, мабуть, найгірше — сидіти в чотирьох стінах і не знати, коли зможеш вибратися звідси. 

— Запевнює мого колишнього, що я нестабільна і можу щось зробити… Ну, сама розумієш, — вона зітхнула. — А я просто хочу нормального життя. Я втомилась знаходитись тут. Це і не життя зовсім. 

 — Я тебе розумію, мені теж зараз дуже погано, — зізналась я. — Щойно лікарка сказала, щор я чекаю дитину…

Якось сама здивувалася, що видала свій секрет малознайомій людині, може, тут спрацювало щось схоже на “ефект попутника”, коли під час мандрівок розповідаєш випадковим знайомим все про себе, знаючи, що навряд чи ви колись ще раз побачитесь…

— Ти вагітна? Від нього? — перепитала вона здивовано. 

— Так, але він вигнав мене, — коли я це сказала, на мої очі навернулися сльози.  — Між нами все скінчено… І я не знаю, що робити далі…

— Тобі треба позбутись цієї дитини і жити далі, — скзала вона рішуче. — Ти ще можеш це зробити. Але якщо лишиш дитину, вона буде нагадувати тобі про нього щодня і не факт, що ти також не опинишся тут, як і я…

***
Гортайте далі, там продовження ------->