45. Тобі варто...

Я підійшла до нього, сіла поруч і обійняла за плечі:

— Раде, що трапилось? — запитала, відчуваючи гостру тривогу.  — Я тут, зі мною все добре…

Але він не рухався і не дивився на мене.

— Тобі варто зібрати речі і піти з мого будинку, — сказав він холодним тоном. 

Мені здалося, що це мені почулося, що я щось не так зрозуміла…

— Піти? Ти хочеш, щоб я жила окремо? Що так мені не загрожуватиме небезпека?

— Ти зрадила мене, Мішель, — він все ж поглянув на мене. — Спілкувалась з якимись людьми, писала їм про мене, ми ще перевіряємо, хто вони, але це не має значення. Зрада і є зрада. 

 — Але я не писала нічого, що могло б тобі нашкодити… Навпаки, повідомила їм, що ніякого компромату на тебе немає, що ти чистий… Бо я кохаю тебе, я не могла б тебе зрадити…

— Ага, а той мужик, який вважає мене в чомусь винним, чи то в смерті, чи то ще в чомусь, — він насупився. — Ти все рознюхувала. В цьому була твоя мета, тепер мені все зрозуміло. Просто збери речі і йди звідси. Не хочу більше тебе бачити. Ти зрадила мене, тож ти мене не кохала. 

— Так, зразу я тебе не кохала, але я не прийшла до тебе щось винюхувати, мені просто були потрібні гроші для хворої мами… Я не збиралася нічого рознюхувати. А ці люди самі мене знайшли… Я не збиралася давати їм жодну важливу інформацію. Хоча ти можеш, звичайно, не вірити мені. Можеш вигнати мене. Але я тебе кохаю… — на мої очі навернулися сльози. 

— Якби ти була на моєму боці, ти б мені одразу все сказала, — він насупився ще більше. — Але ти все приховала і листувалась з ними. 

— Так, я винна, що не сказала тобі все, але й ти багато що приховував від мене! Про твоїх помічниць, які були всі одного типажу, схожі на мене! І про ту дівчину, яка зараз у психіатричній лікарні! 

— Це заборонено? Заборонено обирати схожих помічниць? Значить, ти ще й до як її звали ходила? І ти кажеш, що не рознюхувала? — він встав з дивану і вказав пальцем на сходи. — Збирай свої речі і геть звідси! 

  — Ти більше не кохаєш мене? — прошепотіла я, відчуваючи, як серце стиснулось у болючому спразмі. 

— Ненавиджу тебе… За те, що ти зробила, я тебе ненавиджу, — він відвів погляд. — Ти обманула мене і зрадила мою довіру. Тому я хочу, щоб ти пішла. Негайно!

У мене було таке відчуття, немов він мене вдарив. Я не могла сказати жодного слова, лише стояла і дивилась на нього. А потім повернулася і пішла, ковтаючи сльози, нагору, до своєї кімнати…

***

Коли я зібрала речі і спустилась донизу, Рад все ще був там. Він не дивився на мене, виглядав сумним, хоч і намагався це не показувати. 

— Мені дуже шкода, що я зробила тобі боляче, — сказала я, сподіваючись, що він трохи пересердився, і ми зможемо помиритись.  — Я винна, що не сказала тобі про тих людей.. Думала, це не важливо…

— Іди, не хочу більше тебе бачити, ніколи, — сказав він тихо, так і не поглянувши на мене. 

Я мовчки пішла до дверей. Розуміла, що більше нічого змінити туть не можу. Він ніколи не пробачить мене. А мені доведеться вчитися жити далі без нього…

***

Коли я відчинила двері нашої з мамою квартири, мама була на кухні. Її недавно виписали з лікарні, і вона виглядала досить добре. Вона вийшла в передпокій і зі здиуванням сказала:

 — Мішель, що сталося? Ти плакала… І нічого не казала, що приїдеш сьогодні… Ще й з речами…

 — Мамо, мене звільнили, — сказала я. — Буду шукати нову роботу, а плакала я, бо це мене трохи засмутило. 

Я не хотіла їй розповідати про свої почуття до Рада та те, що, можливо, я чекаю дитину. Це могло засмутити її, і їй стало б гірше…

— Звільнили? Щось трапилось? Той шеф все ж приставав до тебе, так? Я знала, що це погана ідея — пускати тебе жити у незнайомця.

 — Він звинуватив мене в тому, що я нібито шпигувала за ним, — я зітхнула.  — Ну, нічого страшного, буду якось жити далі… Головне, що тобі вже краще.. Я ж і збиралася працювати там тимчасово…

***
Гортайте далі, там продовження ------->