43. Заручниця

Коли я розплющила очі,  побачила, що знаходжусь у якійсь маленькій кімнатці, захаращеній старими меблями. здається, це був приватний будинок, хоча вікно було завішене, і я не могла розібрати, де знаходжусь. Я лежала на ліжку, прив’язана до нього. Почувалася погано, все тіло боліло, а особливо голова, а ще мене сильно нудило. У кімнаті, крім мене, не було жодної душі. 

“Мене викрали”, — зрозуміла я.  Але хто і навіщо привіз мене сюди, було невідомо Це з однаковим успіхом міг бути якийсь ворог Радислава і просто якийсь випадковий псих, котрому я просто підвернулась під руку… Мною заволоділа паніка, мене всю затрусило від думки, що викрадач може зі мною зробити що завгодно, а ніхто цього не почує…

 — Допоможіть! — гукнула я, сподіваючись, що викрадач не пішов геть, а знаходиться десь поблизу. — Мені погано, відв’яжіть мене, будь ласка, я нікуди не втечу! 

Лежати на ліжку, прив’язаною до нього, було дуже незручно, і невідомо, скільки часу я провела у відключці, мабуть, чимало, бо мої руки і ноги затерпли, і я боялася, що зараз мене знудить… Та через хвилину двері відчинилися, і на порозі з’явився той  самий чоловік, якого я бачила в супермаркеті. 

 — Відв’яжіть мене, будь ласка, — знову попросила я. 

— Сиди тихо, ти заважаєш, — сказав він невдоволено. — Сиди і чекай своєї участі. Коли шеф прийде, він скаже, що далі з тобою робити. 

 — А хто ваш шеф? Чому мене викрали? Ви хочете отримати викуп? — поспішила я задати всі питання, які крутилися в моїй голові. 

— Це не твоя справа, от коли він приїде, то вирішить, чи показуватись, — насупився мужик. — Не кричи, все одно тут ніхто не почує тебе. 

 — Але мене нудить,  і я хочу у вбиральню, — я благально поглянула на нього. — Можете мене відв’язати хоч ненадовго?

— Добре, я зараз відстебну тебе і відведу до вбиральні, — сказав він неохоче. — Але без фокусів, бо тоді пристебну і більше не відстебну, зрозуміло? 

 — Так, дякую, — я кивнула. 

Він звільнив мене від пут і провів  до невеликої напівтемної вбиральні. Двері не замикалися, та й навіть якби на них був замок, вони виглядали такими не міцними, що мій викрадач без особливих зусиль вибив би їх, якби я захотіла там забарикадуватись. 

Я попила трохи води з-під крана і мені стало легше. Ноги й руки вже перестали боліти, шкода, що у ванній не було вікна, я не могла звідси вибратись…

Коли я вийшла, то знову попросила:

— Не прив’язуйте мене будь ласка, я нікуди не втечу… Буду сидіти і чекати вашого шефа. 

— Ну, добре, — сказав він зрештою. — Але без фокусів, — повторив, коли підвів мене до кімнати. 

 — Дякую, — сказала я і, почувши, як за моєю спиною зачинились двері і двічі повернувся ключ у замку, втомлено притулилася спиною до дверей. Що мені робити, як вибратися звідси? Якби ж я могла попередити Рада, що мене викрали!

Та моя сумочка, де бу телефон, безслідно зникла, і я залишилася у цій тісній задушливій кімнаті без жодного зв’язку з навколишнім світом…

***

Не знаю, скільки часу я там провела, спершу стояла, потім сіла, потім відчула втому і лягла на ліжко. Очі самі собою заплющувалися, хоча я зусиллям волі намагалася не заснути, щоб мене не застали зненацька. Та все ж якоїсь миті я відключилася, бо наче тільки що була сама в кімнаті, а тут почула голоси зовсім поруч. Поки я спала, хтось увійшов до кімнати і тепер розмовляв з моїм викрадачем. 

Я подумала, що десь уже чула цей голос… Відчула, як серце починає швидше битися в грудях, а до горла знову підступає нудота…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!