41.

Поки ми їхали в машині, я мовчала, не хотілося говорити при водієві. Але коли ми вже опинилися вдома сам на сам, я запитла:

 — Дивно, чому цей чоловік напав саме на тебе, логічніше було б, якщо він проти цієї забудови, помститися її власнику?  Нічого не розумію…

— Це був не зловмисник, — Рад похитав головою. — Моя людина. Його задачею було зробити так, щоб все виглядало правдоподібно. На цю ідею мене наштовхнув той замах в ресторані, памʼятаєш? В таких випадках всі втрачають концентрацію. Це найкращий момент, щоб зробити те, що тобі треба. 

— Але він тебе поранив! — я похитала головою. — Ніколи б не повірила, що це була тільки гра…

— Якби він не поранив мене, я б не зміг потрапити до кабінету Віталія. Я знав, що тільки в подібному випадку він взагалі відправить мене в свій кабінет. Бо я сам би так зробив. Не в зашарпаний медпункт, де ще нікого і нічого немає. Якби я відправив сюди профі, їх би могли спіймати. А сьогодні був єдиний день без камер всюди. Щоб не знімали всіх присутніх, бо люди солідні з усієї країни. 

 — Ти хочеш мати на нього якийсь компромат? — здогадалась я. 

— Так. Хто володіє інформацією, той володіє світом, — Рад знизав плечима. — Навіть оте відволікання — теж мій план, що до нього підійшли. Щоб він не пішов з нами. Бачила ж, він сам хотів піти. Але якби пішов він, він би з кабінету не вийшов. 

 — Ти страшна людина, — усміхнулась я, даючи знати, що це всього лиш жарт. — Не хотіла б я мати тебе своїм ворогом…

— Ну, але я і не твій ворог… — він обійняв мене. — Але ти моє слабке місце. Моя ахілесова пʼята… Весь план мало не пішов коту під хвіст, коли він почав загравати до тебе.

 — Ти ж знаєш, що я не поведусь на таке, — я торкнулася губами його губ.  — Мені потрібен тільки ти…

— Знаю… Але мені хотілось схопити його, вдарити, вивернути руку, змусити землю цілувати… І це не дивлячись на те, що руки він не розпускав, — Рад переплів наші пальці. 

 — Я тебе кохаю, — прошепотіла я, дивлячись йому в очі. 

— Я теж кохаю тебе, Мішель, — він подався вперед і поцілував мене в губи, прикриваючи очі. 

 — Мені б хотілося дізнатися більше про тебе… Якщо,звісно, це не секрет… Бо ти багато в чому загадка для мене…

— Ну, як бачиш, я тобі розповідаю, що роблю, не приховую, — він зазирнув мені в очі, ледь стискаючи мою долоню в своїй. — Що саме ти хочеш знати? 

 — А це правда, що моя попередниця загинула? — запитала я, намагаючись триматися спокійно. 

Рад виглядав здивованим, коли почув це питання, але це здивування на його обличчі трималось лише мить.

— Так, це правда, — він кивнув. — Вона потрапила в аварію. Точніше, її збила машина. 

 — Вона теж тобі подобалась? — запитала я. 

— Ні, не подобалась, — Радислав похитав головою. — Не в тому сенсі. Тільки як працівниця. До певного моменту, авжеж. А потім вона захопилась мною. Та я сказав, що не заводжу службових романів. До тебе я їх дійсно не заводив. Але я добре ставився до всіх своїх помічниць, може, через це я сам подобався їм. 

 — Значить, ти ніколи не мав романів зі своїми помічницями? — перепитала я. Згадала дівчину, що була в лікарні і подумала, що потрібно провідати її… Можливо, у неї буде зовсім інша версія тих подій…

— До всіх них я ставився з добротою, але з жодною до тебе не зближався занадто сильно, — він кивнув. — Ніяких романів не було. 

Цієї миті я вірила йому, не сумнівалася в тому. що так і було. Зрештою, брат загиблої дівчини не міг усе знати напевно, щось домислив, зробив неправильні висновки… Він був у сильному стресі, це цілком логічно, що людина в такій ситуації шукає винного, важко змиритися, що це просто випадковість. Іноді пошуки винуватця і спроби помсти  дають якийсь сенс життя, який інакше було б втрачено зі смертю близької людини. Але Рад не з тих, хто спершу б спокусив дівчину, а потім позбувся її… Він справжній, щирий, він не може вчинити підло…

 — Я дуже рада це чути, — усміхнулась я йому… 

***
:) діліться враженнями