27. Бажання

Мені аж подих перехопило від цих його слів. Він справді думав про мене? Я йому небайдужа? Десь на задвірках свідомості крутилися слова того хлопця, сестра якого загинула: “Він спокушає усіх своїх помічниць”. Але я не хотіла про це думати, авжеж, я не така як усі. В мене він справді закохався.  Він не може прикидатися..

 — Я теж думала про вас, — сказала я раптово захриплим голосом. 

— Мішель… — він видихнув мені в шию. — Хочу поцілувати тебе.

Я мимоволі заплющила очі, подаючись вперед, аж тут у кишені запищав телефон, і цей настрій відразу зник. Мені стало незручно, що я практично в його обіймах, і я зробила крок назад. 

 — Вибачте, я погляну, хто це пише…

Повідомлення було від Андрія. 

"Привіт, як добрались? Все нормально?" — питав він.

“Привіт, все добре, — відповіла я.  — А ти вже вдома?”

"Так, вдома. Що твій шеф? Сподіваюсь, він не налаштовував тебе проти мене?"

“Зовсім ні, не турбуйся про це”, — я поставила смайлик. Мені раптом стало соромно від того, якою я тільки що виглядала легкодоступною для Радислава. Що б сказав Андрій, якби побачив нас? Мені не потрібно було піддаватися цьому пориву, і добре, що його повідомлення розвіяло цю ману… 

"Здається, він в тобі зацікавлений… Не думай, що я це просто з ревнощів кажу, все, що я тоді казав, це я кажу те, як це виглядає зі сторони. Бо дійсно не стане байдужий чоловік вночі зриватись до помічниці." 

Я побачила, що Радислав дивиться на мене, і швидко набрала:

“То в тобі говорять ревнощі. У нас із шефом тільки ділові стосунки”.

— То він пише? — Радислав зазирнув мені в очі.

— Так,  — я відчула, що червонію. Заховала телефон назад в кишеню. — Запитує, як я доїхала. 

— Зрозуміло, — він кивнув і відвів погляд. — Добре, можеш йти відпочивати. 

— Добре, — я відчула якесь розчарування. — Які в нас плани на завтра?

— Завтра маємо почати обʼїзд моїх закладів і підприємств. Раз на місяць я їжджу і все перевіряю особисто. Хай там вже і налагоджено все так, щоб моя присутність була не потрібна, не люблю віддавати повний контроль в чужі руки. 

 — Добре, на котру годину ми виїжджатимемо?

— Давай поснідаємо о сьомій двадцять і о восьмій виїдемо, — запропонував Радислав. 

 — Без проблем, — я усміхнулась. — Тоді піду відпочивати, щоб не проспати завтра. 

Я пішла до своєї кімнати, але вже виходячи, озирнулась і побачила, що Радислав дивиться мені вслід замисленим, трохи сумним поглядом. Мені хотілося повернутися до нього і сказати, що Андрій справді для мене тільки друг, та я швидко поборола це бажання і зачинила двері. 

Коли лягла в ліжко, довго крутилася і не могла заснути.  Я мала дізнатися більше про таємницю Радислава, вияснити, чи замішаний він у смертях тих дівчат… А натомість він не виходить у мене з голови, і я мрію про поцілунки і обійми з ним. Це мене дратувало, але я нічого не могла зробити… Заснула аж під ранок, і тому, коли продзвенів будильник, у мене було враження, що я взагалі не спала. Я швиденько вмилась, одягнулась і спустилась на кухню. Радислав був уже там, на відміну від мене, він виглядав бадьорим і свіжим. 

— Доброго ранку, — привіталась я. 

— Доброго ранку, — відповів він. — Пробач, якщо вчора я перетнув межу. 

 — Нічого страшного не сталося, — я почувалася зніяковілою. — Мабуть, мені не треба було залишати будинок не в вихідний…

— Ні, — він похитав головою. — Це моє недопрацювання. Точніше, я вчора висловився на емоціях, а не як роботодавець. Вибач мені, будь ласка.

 — Ми обоє погарячкували, — я простягнула йому долоню. — Мир?

— Мир, — Радислав взяв мою долоню і потис її, дивлячись мені прямо в очі. 

Раптом телефон в його кишені задзвонив і він відпустив мою руку. Коли дістав мобільний, я мимоволі побачила, що дзвонила охорона.

— Алло, так. Не впускати і відженіть їх від воріт, ми зараз виїжджатимемо….

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась!