12. Вхідне

У мене серце пішло в пʼяти, коли він поглянув в мій бік. Але схоже, він мене не помітив, бо вже за мить він відвернувся і продовжив концентруватись саме на фортепіано. Але мене це все так налякало, що я вирішила втекти звідси. Власне, це я і зробила, до того дуже повільно і безшумно прикривши двері, як вони і були, і закривши шафу.

Дуже швидко пішла назад до кімнати. Серце билось, як скажене. Мені здавалось, що Радислав був доволі холодною і безпринципною людиною без серця, але його гра… Ну не може людина без серця так грати, просто не може. 

Мені ще довго не вдавалось заснути цього вечора. Мої думки про Радислава були такі протилежні, що це зводило мене з розуму… Все ж, він був достобіса таємничим чоловіком і, як би я не хотіла це заперечувати, а в цій таємничості все ж було щось заворожуюче…

***

Зранку я боялась навіть спуститись на сніданок. Що як він зрозумів, що я його бачила? Що як він сам все ж бачив мене, але зробив вигляд, що не бачив? Паніка накрила мене новою хвилею…

Я відкладала вихід з кімнати по-максимуму, але сьоггодні у нас теж було декілька зустрічей, як і вчора, тож я все ж мала вийти. 

Я зробила пару глибоких вдихів і видихів і, зібравши всю свою сміливість, все ж вийшла з кімнати.

Одразу відчула дуже приємний аромат чогось солодкого і майже одразу трохи розслабилась. Окрім таланту музики, Радислав мав ще один беззаперечний талант: він готував, як Бог. 

Знаю, є вислів, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, але зараз я сумнівалась, що ця приказка працює тільки в один бік. 

Я зайшла на кухню і побачила, що Радислав смажить млинці. 

Я сказала:

 — Доброго ранку! Пахне так смачно… 

— Захотілось солодкого, — він теж усміхнувся і якраз забрав черговий млинець зі сковорідки. Млинців вже було доволі багато і він вимкнув плиту. — Сідай, будемо снідати.

Ми сіли за стіл, він поставив перед нами чашки з чаєм і порожні тарілки, по центру столу поставив стопку млинців, а біля неї — різні маленьки баночки з варенням. Він був такий… Не знаю, ідеальний, чи що… Все ж, мені зовсім не вірилось, що він міг би комусь нашкодити. Тим паче після того, як я побачила його прихований творчий бік. 

— Пробуй, — сказав він, кивнувши на млинці і варення.

Я поклала мобільний на стіл, взяла один млинчик, намастила його малиновим варенням і відкусила шматочок. 

— Це найсмачніші млинці, які я коли-небудь пробувала!  — сказала, відпивши ковток чаю. 

— Приємно чути, — він мʼяко усміхнувся а потім раптово простягнув свою долоню до мого обличчя і торкнувся пальцем кутика моїх губ. 

Я відчула, як від цього дотику по моєму тілу побігли мурашки.  

Це було як в той раз, коли він казав про той масаж, а я чекала іншого… Ні, мені не варто так про нього думати… Він же зараз не поцілує мене… Він просто мене дражнить…

Власне, за мить Радислав дійсно прибрав палець і я помітила на ньому краплю варення.

І все б нічого, якби він в цю мить не злизав цю краплю зі свого пальця. Повільно, так, що я аж затамувала подих.

Я дивилася на нього широко розплющеними очима, це було як якийсь ступор, і не одразу я з нього вийшла. 

 — А ви любите музику? — спитала я, коли тиша стала вже надто затяжною.  

— Музику? — здивувався він. — А з чого таке раптове питання?

Здається, я вперше бачила його розгубленим і мусила визнати, що так він виглядав молодшим, але не менш привабливим.

 — Не знаю, просто, дивлячись на вас, подумала, що ви маєте любити музику, — я відчула, що червонію. 

— І що ж мене видало? — він трохи схилив голову на бік, ледь примружившись.

— У вас дуже витончені пальці, — схоже, я вже почала говорити якісь двозначності.  — Як у музиканта…

Раптом мобільний, який я лишила на столі, завібрував і на екрані висвітилось.

"У вас новий вхідний e-mail" І під цим написом була та сама пошта і навіть перший рядок листа від того чоловіка, лист якого я мала просто перенести в спам.

Я відчула, що готова провалитися під землю, бо Радислав міг побачити, хто мені пише…

***

гортай далі, там продовження ------------>